Від покірності до завзяття

Протилежним до поняття автономії є поняття контролю. Й оскільки розташовані вони на протилежних полюсах нашого біхевіорального компаса, то й ведуть вони в різних напрямках. Контроль веде до покірності, автономія – до завзяття. І ця відмінність знайомить нас із другим елементом поведінки типу І – майстерністю, а саме бажанням ставати дедалі досконалішим у тому, що для нас є важливим.

Як я вже пояснював у першій частині книги, Мотивація 2.0 спрямована на те, аби заохочувати людей виконувати роботу ту, яку скажуть, і так, як скажуть, тобто змусити їх коритися. Переслідуючи таку мету, важко знайти мотиватора ефективнішого, ніж в’язка смачнючих пряників або ж страх несподівано дістати батога. Ясна річ, що такий метод ніколи не був багатообіцяючою стежкою до самоактуалізації. Проте як економічна стратегія певна логіка таки в ньому є. Для виконання рутинних завдань – виду робіт, що практично стали типовими роботами XX століття: набуття працівником звички коритися було просто ідеальним варіантом розвитку подій для керівника.

Але то було тоді. Для виконання завдань, характерних ХХІ століттю, доволі часто (а інколи й занадто) стається так, що така стратегія не виправдовує сподівань. Вирішення комплексних проблем потребує допитливості, інтелекту й особистісної готовності експериментувати в пошуках свіжого рішення. Там, де Мотивація 2.0 шукала покірності, Мотивація 3.0 шукає завзяття. Лише завзяття здатне породити майстерність. Власне, гонитва за майстерністю як трохи приспана складова нашого третього драйву стала неодмінною передумовою успіху для тих, хто торує свій шлях у світі сучасної економіки.

На жаль, попри приємні слова, що лунають у корпоративних коридорах, як-от «розширення повноважень», найбільш негативною рисою сучасного робочого місця є нехтування майстерністю та відсутність завзяття у працівників. Результати проведеного Джорджем Ґеллапом[131] широкого дослідження на цю тему показують, що в Сполучених Штатах понад 50 % працівників виконують свою роботу без завзяття, а ще 20 % перебувають на шляху до повної незацікавленості нею. Ціна за таку байдужість – приблизно 300 мільярдів доларів, щорічно втрачених через занепад продуктивності, – сума більша, ніж ВВП Португалії, Сінгапуру чи Ізраїлю[132]. Все ж таки, якщо порівнювати з іншими країнами, то Сполучені Штати видаються суцільним раєм, сповненим поведінкою типу І на робочому місці. За даними консалтингової фірми «МакКінзі Енд Ко.», у деяких країнах максимум 3 або 2 % трудових ресурсів працюють зі справжнім завзяттям[133].

Рівноцінно важливим є розуміння того, що завзяття як шлях до майстерності є потужним чинником і в нашому непрофесійному житті. Можливо, для того, аби виживати фізично, покірність і є ефективною стратегією, але для самоактуалізації – це точно не найкращий варіант. Аби жити життям, сповненим задоволення, необхідно значно більше, ніж відповідати вимогам тих, хто контролює вас. А тим часом у наших офісах та шкільних класах рівень покірності значно переважає над рівнем завзяття. Покірність, можливо, колись приведе вас у світле майбутнє, але тільки завзяття допоможе здолати темряву. І тут ми знову повертаємося до історії Михая Чиксентмихайі.

У ранньому підлітковому віці, уже будучи свідком звірств нацистської Німеччини та переходу влади над його країною до радянських рук, Чиксентмихайі зі зрозумілих причин набридла покірність, тож він вирішив шукати завзяття. Проте в школі він його не знайшов і «вилетів» із загальноосвітньої школи, коли йому було тринадцять. Щоб вижити упродовж наступних десяти років у Західній Європі, він тинятиметься від роботи до роботи, кожна з яких перевершувала в кумедності попередню. Плекаючи надію знайти відповідь на запитання свого юнацтва про кращий спосіб життя, він читав усю підряд релігійну й філософську літературу, яку тільки міг дістати. Але те, що він вивчав, не було тим, чого він прагнув. І так тривало аж до того моменту, коли він зовсім випадково потрапив на лекцію, яку читав не хто інший, як Карл Юнг[134]. Там він почув про галузь психології і вирішив, що саме вона може мати ключі до скрині з таємницями, яку він шукав.

Тож 1956 року двадцятидвохрічний Чиксентмихайі вирушив до Сполучених Штатів, аби вивчати психологію. Він приїхав до Чикаго, вигнаний із середньої школи, з одним доларом та двадцятьма п’ятьма центами в кишені, а його знання англійської зводилось до рівня читання коміксів «Пого»[135]. Наявність контактів з угорською діаспорою в Чикаго посприяла щодо пошуків роботи та місця проживання. Його знання латини, німецької та тих же «Пого» допомогли йому скласти тест в одній із загальноосвітніх шкіл Чикаго на мовну відповідність, хоча він не міг ані говорити, ані читати англійською. Згодом він вступив на денну форму навчання до Іллінойського університету в Чикаго, а ночами працював на рецепції в готелі й зрештою опинився на кафедрі психології Чиказького університету, в якому всього лише через дев’ять років відтоді, як його нога ступила на американську землю, він здобуде ступінь доктора філософії.

Але Чиксентмихайі категорично відмовився від банального плину за основними течіями досліджень у своїй галузі. Нещодавно, одного весняного ранку, він сказав мені, що «замість корективно-патологічних поглядів Зіґмунда Фрейда та механістичних робіт Б. Ф. Скіннера[136] й усіх тих, хто звів уявлення про поведінку до простих понять стимулу та реакції на нього, він хотів дослідити позитивний, інноваційний, креативний підхід до життя». Розпочав він із того, що написав про креативність. А креативність привела його до вивчення гри. І саме в ході дослідження гри він відкрив той погляд на людські відчуття, який зробить його відомим.

У самій грі багатьом людям подобалось те, що Чиксентмихайі називав «автотеличними відчуттями» (від грец. auto – сам та telos – ціль, мета). При автотеличних відчуттях мета самодостатня, а сам процес її досягнення і є винагородою. Чиксентмихайі стверджував, що художники, за якими він спостерігав під час свого докторського дослідження, були настільки зачаровані своєю працею, що здавалося, ніби вони перебувають у трансі. Час для них минав швидко, а самосвідомість розчинялась у повітрі. Учений відшукував й інших людей, що прагнули б тих самих відчуттів: скелелазів, футболістів, плавців, спелеологів, й брав у них інтерв’ю для того, аби встановити, що саме робило їхнє заняття автотеличним. Результати збивали з пантелику. Чиксентмихайі пізніше написав: «Коли люди намагаються пригадати, що вони відчували, лізучи по скелі чи виконуючи прекрасну музичну партію, те, що вони розповідали, зазвичай було доволі стереотипним і не мало жодної новизни»[137]. Він конче потребував способу дослідити те, що відчувають люди саме в момент автотеличності. Й ось у середині 1970-х років його врятував новітній на той час винахід, який кожен сучасний дванадцятирічний підліток вважав би сміховинним допотопством, – електронний пейджер.

За всю мою спортивну кар’єру загальною метою було стати кращим атлетом, ніж я був на той момент, через тиждень, через місяць чи рік. Покращення – ось що було метою. А медаль – це лише найбільша винагорода за досягнення тієї мети.

Себастьян Коу, бігун на середні дистанції, дворазовий золотий олімпійський призер

Чиксентмихайі, який на той час уже викладав у Чиказькому університеті й завідував власною психологічною лабораторією, причепив собі на ремінь пейджер і сказав своїм студентам-випускникам дзвонити йому по кілька разів на день. Коли б пейджер не дзеленчав, учений записував те, що він робив і що при цьому відчував. «Було дуже весело, – згадував він у своєму офісі в університеті Клермонт Ґредюейт[138] у південній Каліфорнії, де зараз викладає. – Ви отримували максимально детальну картину того, як люди жили». На основі результатів проведеного тесту він розробив методику, що називається «методом формування вибірки відчуттів». Чиксентмихайі у довільному порядку писав людям на пейджер вісім разів на день і просив занотовувати в блокноті відповіді на кілька коротких запитань про те, що вони роблять, з ким вони перебувають та як би вони описали свій психологічний стан тієї миті. Складіть усі результати разом – і ви отримаєте намальований у блокноті мультфільм, короткометражку чийогось тижня. Складіть докупи всі результати одного індивіда – і ось вам ціла бібліотека людських відчуттів.

Спираючись на ці результати, Чиксентмихайі поступово почав добиратися до сутності автотеличних відчуттів. Мабуть, велике значення має й те, що він замінив цей немилозвучний прикметник грецького походження словом, котре люди, як він виявив, використовували задля опису цих позитивних моментів їхнього життя: потік. Піднесені, сповнені задоволення та кайфу відчуття людина переживає саме тоді, коли вона перебуває у стані потоку. І цей стан людської психіки, що раніше не визнавався і здавався таким неосяжним та незбагненним, взагалі, легко увійшов у поле людського розуміння. У потоці чіткі цілі. Вам необхідно досягти вершини гори, забити м’яч у ворота або сформувати з глини те, що має бути. І зворотний зв’язок не змушує себе чекати. Вершина гори або наближається, або віддаляється, м’яч летить або у ворота, або повз них, глечик, який ви формуєте з глини, виходить гладеньким або непропорційним.

Найбільш важливим у потоці є те, що взаємини між тим, що особа має зробити, та тим, що вона може зробити, ідеальні. Виклик, кинутий індивіду, не надто легкий і не надто складний. Він лише на щабель чи на два вищий від його здібностей, що змушує тіло й розум працювати таким чином, аби докладені зусилля стали найкращою винагородою. Цей ідеальний баланс зумовлював такий рівень зосередженості та насолоди, який легко обходив інші буденні відчуття. У потоці люди настільки заглиблювались у заняття й відчували таку дозу беззаперечного контролю над ситуацією, що їхні чуття часу, місця й самого себе просто щезали. Безперечно, вони мали автономію. Але більше того – вони відчували завзяття. І, як писав поет В. Г. Оден, «забувались у дії».

Можливо, такий психологічний стан був саме тим, чого шукав той десятирічний хлопчина, коли потяг мчав його європейськими просторами. Можливо, досягнення потоку не як поодинокого моменту, а як загальноприйнятої норми життя (не переставати дивитися тим «поглядом, повним завзяття», аби досягнути майстерності кухаря, хірурга чи клерка) – і було відповіддю. Можливо, саме так і варто було жити.