Три закони майстерності

Присутність потоку багато важить для здобуття майстерності. Проте потік аж ніяк не є її запорукою, позаяк два поняття функціонують у різних часових просторах. Якщо перше трапляється в часових рамках одного моменту, то, аби розвинути друге, потрібні місяці, роки, а інколи й десятиріччя.

Кожен із нас може досягнути потоку вже завтра вранці, але нікому не вдасться здобути майстерність за одну ніч.

Тож як нам залучити потік до пошуку того більш глибинного та тривалішого явища? Що нам зробити, аби наблизитись до майстерності – одного з ключових елементів поведінки типу І у нашій організації та в житті? Кілька вчених-біхевіористів уже розпочали давати перші відповіді на ці запитання, вважаючи, що майстерність залежить від трьох дещо своєрідних законів.

Майстерність – це спосіб мислення

Як і з багатьма речами в нашому житті, прагнення майстерності цілком і повністю формується в нашій голові. Принаймні таке відкриття зробила Керол Двек.

Професор психології в Стенфордському університеті Керол Двек упродовж майже сорока років вивчала концепції мотивації та досягнення мети в дітей та юнацтва, нагромаджуючи кістяк для точного емпіричного дослідження, що зробило її суперзіркою сучасної біхевіористики. Те, у що люди вірять, формує те, чого вони досягають, – саме таким є сигнатурне бачення Двек. Наші переконання щодо нас та природи власних здібностей, які вона називає «самотеоріями», визначають те, як ми інтерпретуємо свої відчуття та здатні встановлювати межі тому, на що спроможні. І попри те що її дослідження здебільшого спрямоване на встановлення детальної картини концепції людського інтелекту, її відкриття поширюються й на більшість людських здібностей. І з них походить перший закон майстерності: майстерність – це спосіб мислення.

Визначтеся з тим, у чому ви хочете бути асом, але майте на увазі, що ви ніколи по-справжньому не будете задоволені у власних досягненнях, а відтак сприйміть те, що це нормально.

Роберт Б. Райх, колишній міністр праці США

Двек вважає, що люди дотримуються двох різних поглядів на свій інтелект. Ті, хто дотримується «теорії сталості», вважають, що інтелект є лише сталою величиною. Він існує всередині нас – завершена форма продукту, який ми не можемо збільшити. Ті ж, хто підписується під «диференційною теорією», дотримуються іншого бачення. Вони вважають, що, поки рівень інтелекту здатний варіюватися в різних осіб, він беззаперечно є чимось таким, що ми, доклавши зусиль, можемо збільшити. Проводячи аналоги з фізичними властивостями, диференційні теоретики сприймають інтелект як щось подібне до сили. (Хочете стати сильнішими та наростити мускулатуру? Починайте тягати залізо.) Теоретики сталості сприймають її радше як зріст. (Хочеш стати вищим? Ну, тобі не поталанило[145].) Якщо ви вважаєте, що інтелект – це фіксована величина, тоді кожне навчальне та професійне ускладнення стає мірилом того, скільки його у вас є. Якщо ж ви вірите, що інтелект – це щось таке, що можна збільшити, тоді ті самі ускладнення стають можливостями для його росту. З однієї точки зору, інтелект – це щось таке, що ви демонструєте, а з іншої – щось таке, що ви розвиваєте.

Ці дві самотеорії ведуть нас абсолютно різними стежками: одна прямує до майстерності, а інша – ні. Наприклад, давайте розглянемо цілі. Двек говорить, що їх є два типи: цілі результативності та навчальні цілі. Отримати найвищий бал із французької мови – це мета результативності. Уміти говорити французькою – це навчальна мета. «Обидві цілі є цілком нормальними й доволі-таки універсальними, – говорить Двек, – й обидві можуть сприяти досягненню чогось»[146]. Одначе тільки одна веде до майстерності. У ході кількох досліджень Двек встановила, що ставити перед дітьми мету результативності (скажімо, отримати високу оцінку з тесту) було ефективним для відносно прямолінійних проблем, проте часто перешкоджало дитячій здатності застосовувати вивчену теорію до розв’язку нових практичних завдань. Наприклад, в одному дослідженні Двек та її колега попросили учнів восьмого класу вивчити напам’ять певний набір наукових законів, ставлячи перед половиною учнів мету результативності, а перед другою половиною – навчальну. Після того як дві групи дали зрозуміти, що матеріал засвоєно, дослідники попросили учнів застосувати нові знання для вирішення серії нових проблем, що були схожими, але все ж таки не ідентичними щодо тих, які вони вже вирішували. Учні, перед якими ставили навчальну мету, досягли значно вищих результатів у вирішенні цих незвичних для них завдань. Крім того, вони доклали більше зусиль і випробували більше варіантів вирішення. Двек пише: «Учням, які переслідують навчальну мету, для того щоб не здаватись і не припиняти спроб, не обов’язково відчувати, що вони вже добре вправляються в чомусь. Як би там не було, їхньою метою є навчитися чогось нового, а не довести, що вони вже розумні»[147].

Насправді, дві самотеорії дивляться на зусилля з двох абсолютно різних кутів зору. Для прихильників диференціальної теорії зусилля – це щось позитивне, оскільки вони вважають, що вроджена здібність – явище ковке, а от працювати з дедалі більшою віддачею – ось що для них є шляхом до самовдосконалення. На відміну від них, говорить Двек, «теорія сталості… є системою, що вимагає від індивіда дотримуватися дієти легкого успіху». За такого погляду на життя, якщо вам необхідно важко працювати, ви не надто вже й вправна особистість. Отже, люди обирають легкі цілі, досягнувши які, іще раз доводять наявність своїх здібностей, при цьому не роблячи майже нічого, аби їх розширити. Певною мірою сподвижники теорії сталості хочуть виглядати як майстри, не розширюючи масштабу своїх потуг задля досягнення майстерності.

Зрештою, обидва способи мислення приводять у дію дві протилежні реакції на невдачі: одна – та, яку Двек називає «безсилою», а друга – «орієнтована на майстерність». У ході вивчення американських п’яти- та шестикласників, Двек дала учням завдання вирішити вісім концептуальних проблем, які вони були здатні вирішити та після яких на них чекало ще чотири запитання, що були їм не до снаги (бо надто складні як для дітей такого віку). Учні, які дотримувались думки, що інтелектуальні можливості мозку є фіксованими, швидко здалися під час вирішення важчих завдань, звинувачуючи свій інтелект (точніше, брак інтелекту) за нездоланні труднощі. Учні з більш експансивним способом мислення продовжили працювати, попри труднощі, й розгорнули значно більше новаторських стратегій для пошуку необхідних рішень. Що чи кого ці учні звинувачували за те, що були не здатними підкорити найважчі завдання? «Відповідь і справді нас здивувала: ніщо й нікого вони не звинувачували», – говорить Двек. Юнаки й дівчата визнали, що на шляху до майстерності уникати невдач – неможливо та що вони навіть можуть ставати дороговказами в цій подорожі.

Бачення Двек веде нас до розуміння біхевіоральних відмінностей, що лежать в основі Мотивації 2.0 та Мотивації 3.0. Поведінка типу Х часто дотримується теорії сталості інтелекту, надає перевагу цілям результативності над цілями навчальними й нехтує зусиллями, вважаючи їх проявом слабкості. Поведінка типу І дотримується диференціальної теорії інтелекту, цінує навчальні цілі більше, ніж цілі результативності, та схвалює зусилля як спосіб удосконалюватись у чомусь, що є важливим. Пристаньте до першого способу мислення – і майстерності вам не досягнути. Станьте прихильником другого – і її вже не уникнути.

Майстерність – це біль

Щоліта приблизно тисяча двісті молодих американських чоловіків та жінок приїжджають до Військової Академії Сполучених Штатів у місті Вест-Пойнт[148] для того, щоб розпочати чотирирічний курс навчання і знайти своє місце в легендарному «довгому сірому строю». Проте, перш ніж хтось із них увійде до навчального класу, на них чекає сім тижнів Базового кадетського курсу, відомих під назвою «Звірячі казарми». До закінчення літа кожен двадцятий талановитий, відданий молодий чоловік чи жінка вибуде з курсу. Група вчених (двоє з Вест-Пойнт, один з університету Пенсільванії та ще один із Мічиганського університету) хотіли зрозуміти, чому деякі студенти продовжували йти шляхом до військової майстерності, а інші сходили на першій же станції.

Намагайтесь обрати ту професію, у якій будете насолоджуватись навіть її найбуденнішими та найнуднішими моментами. І тоді ви завжди будете щасливими.

Вілл Шорт, майстер складання головоломок

У чому полягала проблема? У нестачі фізичної сили, здоров’я та інтелекту? Лідерських здібностей? Різнобічності розвитку?

Жоден із вищеперелічених варіантів не є правильним. Дослідники відкрили, що найкращою передумовою успіху абітурієнтів-кадетів були їхні показники так званої «зносостійкості», яку можна схарактеризувати як «наполегливість та запал до досягнення довгострокових цілей»[149]. Те, через що пройшли ці тепер уже офіцери армії під час навчань в академії, підтверджує другий закон майстерності: майстерність – це біль.

Так само чудовий, як і потік, шлях до майстерності (постійне самовдосконалення у тому, що є важливим) не встелений квітами та не сяє веселками. Якби це було так, більшість із нас легко завершили б цю подорож. Майстерність завдає болю. Інколи – навіть часто! – радощів від неї обмаль. Це один з уроків, яких нас вчать результати праці психолога Андерса Ерікссона, чиє революційне дослідження засад експертної діяльності запровадило нову теорію того, що сприяє розвитку майстерності. Зокрема, він пише: «Маса тих характеристик, які колись, як припускалося, були показниками вродженого таланту індивіда, насправді є результатом інтенсивних тренувань тривалістю мінімум 10 років»[150]. Майстерність у спорті, музиці, бізнесі вимагає зусиль (важких, болючих, нестерпних, всеохопних) протягом довгого часу (не тижня чи місяця, але десятка років)[151]. Соціолог Деніел Чембліс посилається на це, як на «буденність досконалості». Як і Ерікссон, Чембліс у ході свого трирічного дослідження олімпійських плавців установив, що ті плавці, котрі досягали найкращих результатів, здебільшого присвячували свій час виконанню ординарних вправ, що загартовували їх перед труднощами змагань[152]. Це та сама причина, що була встановлена дослідниками з Вест-Пойнт: саме зносостійкість, а не IQ чи стандартизовані результати тестів, була найточнішою передумовою рівня успішності в коледжі. Вони пояснювали: «Якщо те, що важка праця важлива – факт загальнозрозумілий, то невпинність праці над одним і тим самим завданням може бути менш сприйнятливою… У кожній галузі зносостійкість може виявитись настільки ж істотною для високих досягнень, як і талант»[153].

Тут потік вписується у загальну картину двома шляхами. Якщо люди усвідомлюють, від чого вони входять у потік, то в них має бути й чіткіше розуміння того, чому варто присвятити час та наснагу, аби стати майстром. І ці моменти, віднайдені в стані потоку, в прагненні досконалості можуть допомогти людям пройти крізь найважчі відрізки цього шляху. Проте в кінцевому рахунку досягнення майстерності передбачає працю і ще раз працю, що поступово вестиме до незначного покращенням результатів. Можливо, вам дадуть наснагу кілька моментів потоку, які не дозволять опустити руки, та ще певний прогрес на якомусь етапі, а потім вам знову доведеться працювати та ще раз працювати над підкоренням уже нової, трохи вищої вершини від самісінького початку.

Керол Двек стверджує: «Зусилля – одна з речей, які сповнюють життя значущістю. Докладені зусилля означають, що ви цікавитеся чимось, що є важливим для вас і задля чого ви волієте працювати. Життя було б жалюгідним, якби ви не хотіли з’ясовувати, що є важливим, і присвячувати себе праці над досягненням цього»[154].

Інший професор, у якого, щоправда, немає ступеня доктора філософії, але який занесений до Зали слави баскетболу в Спрингфілді, штат Массачусетс, говорить практично те саме: «Що таке бути професіоналом, одного разу сказав Юліус Ірвінґ – це означає займатися тим, що тобі до вподоби, навіть у ті дні, коли душа до цього не лежить»[155].

Майстерність – це асимптота

Аби зрозуміти останній закон майстерності, вам знадобиться трохи знань з алгебри та кілька фактів з історії мистецтва.

Щодо алгебри, то ви, мабуть, ще добре пам’ятаєте поняття асимптоти. Якщо ні, то, можливо, впізнаєте його, глянувши нижче. Асимптота (у цьому разі горизонтальна асимптота) є прямою лінією, до якої наближається крива, проте ніколи її не досягає.

Щодо історії мистецтва, то ви, мабуть, пам’ятаєте французького художника ХІХ століття Поля Сезанна[156]. Багато згадувати не треба – лише те, що він був достатньо впливовим, аби про нього писали критики та науковці. Найкращі свої роботи, які назавжди запам’ятає людство, Сезанн написав на кінцевому етапі свого життя. Девід Ґеленсон, економіст із Чиказького університету, який досліджував життєвий шлях митця, стверджував, що поясненням цьому є те, що Сезанн до кінця життя намагався усвідомити, як мають виглядати його найкращі роботи. Один із критиків писав про Сезанна так: «Його роботи так ніколи й не стали втіленням беззаперечного синтезу дизайну; він радше підходив до нього, будучи сповненим безкінечних застережень, підкрадався до нього, наче щоразу споглядав його з різних кутів зору… Для нього синтез був асимптотою, у напрямку якої він ішов цілу вічність, так і не досягнувши її»[157].

Ось вона – сутність майстерності. Майстерність – це асимптота.

Ви можете підійти до неї. Можете націлюватися на неї. Можете підібратися дуже близько. Але, як і Сезанн, ви ніколи не торкнетеся її. Не можна досягнути вичерпної майстерності. Тайгер Вудс – мабуть, найвеличніший гравець у гольф усіх часів і народів, рішуче стверджував, що він іще, може, повинен удосконалювати себе. Він сказав це, ще будучи аматором. І повторить знову, після своєї найкращої партії чи найвдалішого сезону. Він женеться за майстерністю. Що ж, це знають усі. А от чого не знають, то його усвідомлення, що він ніколи її не наздожене: вона завжди буде швидшою за нього.

Асимптота майстерності є джерелом розчарування: навіщо гнатися за чимось, чого ти ніколи цілком не здобудеш? Але вона також є й джерелом принади: а чому б і не спробувати? Весь смак криється в самій гонитві, а не в здобутті. У підсумку майстерність тому й вабить нас, що постійно вислизає з наших рук.