Розділ 3. Тип I і тип X

Місто Роучестер, штат Нью-Йорк, – не типове місце, аби стати епіцентром соціальних землетрусів. Компанії, які утворили це флегматичне місто, що розташоване на відстані лише ста кілометрів від кордону з Канадою, були титанами промислової економіки. «Істмен Кодак»[89] робили плівку; «Вестерн Юніон» доправляли телеграми; «Ксерокс»[90] виробляв копіювальні апарати. А управляли вони своїми підприємствами згідно з постулатами Мотивації 2.0: якщо запропонувати людям постійне працевлаштування та чітко відкалібровані винагороди, вони робитимуть те, чого забажають виконавчі директори та акціонери, і всім буде добре.

Але, починаючи з 1970-х років, на кампусі Роучестерського університету назрівала мотиваційна революція. Розпочалась вона 1971 року, коли Едвард Деці, ледве завершивши свої експерименти з пазлами Сома, приїхав до кампусу, оскільки був призначений на посаду за сумісництвом на кафедрі психології та у школі бізнесу. Революційні дії стали інтенсивніші 1973 року, коли бізнес-школа, не церемонячись, скинула Деці з посади через його, так би мовити, єретичні відкриття в сфері винагород, а от кафедра психології взяла його на роботу на повну ставку. Двигун революції ще дужче запрацював 1975 року, коли Деці видав книгу під назвою «Внутрішня мотивація». Ну, а повним ходом революція розгорілася вже 1977 року, коли студент Річард Раян подав документи до аспірантури.

Раян, який у коледжі вивчав філософію, якраз не зміг потрапити до армії. Трохи картаючи себе за те, що не пішов на війну, він працюватиме з ветеранами В’єтнаму, які потерпали від посттравматичного стресового розладу. І згодом він прийде до Роучестерського університету, аби дізнатися, як стати кращим клініцистом. Одного дня під час семінару професор висуне на обговорення тему внутрішньої мотивації, а потім засудить її так запекло, що аж гриматиме рукою по столу. «Я зрозумів, що якщо ця тема викликає стільки опору, то це, мабуть, щось по-справжньому цікаве», – сказав мені Раян. Тож він узяв собі примірник книги Деці, яка не на жарт його зацікавила, і запросив автора на обід. Так розпочалася визначна дослідницька співпраця, що триває аж донині.

Коли я нещодавно зустрів їх у «Меліора Хол» – блоковому корпусі Роучестерського університету, то вони обидва видались мені напрочуд схожими й одночасно різними. Деці – худий та щуплявий, блідий, із тоненьким кошлатим волоссям. Його голос, тихий і заспокійливий, нагадав мені покійного ведучого американських дитячих телепрограм Містера Роджерса. Раян – із білявим волоссям, зачесаним із рівним проділом, був більш рум’яним і життєрадісним. Свою думку він відстоював, немов умілий адвокат. У той час як Деці терпляче чекав, поки ви переймете його ж позицію, а потім погоджувався з вами й хвалив за вашу прозорливість. Можна ще й так порівняти: якщо Деці – це така собі більш спокійна радіохвиля, то Раян – це невгамовне кабельне телебачення. І все ж розмовляють вони між собою за допомогою загадкових академічних термінів, а їхні думки дивно синхронізуються. Таке поєднання було доволі потужним, аби ввести їх у когорту найбільш впливових учених-біхевіористів їхнього покоління.

Деці й Раян разом розробили те, що вони називають «теорією самодетермінації» (ТСД).

Багато теорій людської поведінки мають стрижень конкретної людської тенденції: ми охоче реагуємо на компенсації та штрафи, жваво рахуємо частку власної вигоди або швидко напаковуємо наші товсті торби частими психосексуальними конфліктами. ТСД, навпаки, розпочинається зі згадки про універсальні людські потреби. Вона доводить, що люди володіють трьома вродженими потребами: компетентністю в тій чи іншій галузі знань, автономією та спорідненістю з іншими людьми. Коли ці три потреби задоволені, ми – мотивовані, продуктивні та щасливі. Коли ж ними нехтують, наша мотивація, продуктивність та відчуття щастя швидко згасають[91]. «Якщо й існує щось [фундаментальне] в нашій природі, то це наша здібність цікавитись. Щось її підживлює, а щось послаблює», – пояснює Раян в одній із наших розмов. Інакше кажучи, у кожного з нас є той третій драйв. Він є частиною того, що означає бути людиною. Та от чи проявляється цей аспект нашої гуманності в нашому житті – це вже залежить від того, чи сприятимуть цьому навколишні умови.

І основні механізми Мотивації 2.0 радше придушують його, ніж підтримують. «Це й справді дуже суттєво у світі менеджменту», – говорить Раян. Коли люди не продуктивні, компанії типово вдаються до винагород чи покарань. «Але що вони пропустили, то це клопіткий процес діагностування самої проблеми. Вони лише намагаються придушити проблему методом батога та пряника», – пояснює Раян. Це не означає, що ТСД чинить опір застосування винагороди. «Звичайно, вони необхідні в робочому середовищі, та й в інших не пропадуть, – говорить Деці. – Але що менш помітні є, то краще. От коли люди використовують винагороди задля того, аби когось мотивувати, саме тоді вони й найбільше демотивують». Деці та Раян стверджують, що замість цього нам слід зосередити свої зусилля на створенні таких середовищ, у яких наші вроджені психологічні потреби не нівелювались би.

Упродовж останніх тридцяти років за допомогою своїх наукових та навчальних програм Деці та Раян створили мережу з кількох десятків науковців, які досліджують ТСД в Сполучених Штатах, Канаді, Ізраїлі, Сингапурі та по всій Західній Європі. Ці вчені досліджували самодетермінацію та внутрішню мотивацію в ході лабораторних експериментів і досліджень галузей науки, що охопили практично кожну царину людських діянь: підприємництво, освіта, медицина, спорт, тренування, особиста продуктивність, захист навколишнього середовища, відносини між людьми, фізичне та психічне здоров’я. Вони написали сотні дослідницьких робіт, більшість з яких ведуть до того самого висновку. Люди володіють вродженим драйвом до автономії, самодетермінації та зв’язку з іншими людьми. І от коли цей драйв вивільняється, люди досягають більшого й живуть насиченішим життям.

ТСД є важливою частиною широкого спектра наукових думок про природу людини. До цього спектра входить, мабуть, найбільш визначний рух позитивної психології, що змінив орієнтири психології, повернувши їх спиною до недуг та дисфункцій і обличчям до добробуту й ефективного функціонування. Під проводом професора Університету Пенсільванії Мартіна Селіґмана позитивна психологія набувала цілі легіони нових прихильників і глибоко впливала на осмислення людської поведінки науковцями, економістами, терапевтами й пересічними людьми. Однією з найбільш впливових постатей позитивної психології є Михай Чиксентмихайі, про якого я вже згадував раніше. Перша книга Чиксентмихайі про «потік» і перша книга Селіґмана про його теорії (яка стверджувала, що людська безпорадність – це явище набуте й аж ніяк не вроджене) вийшли у світ того ж року, що й книга Деці про внутрішню мотивацію. Не було жодних сумнівів – 1975 року в повітрі назрівало щось грандіозне. І для того, аби це осягнути, минуло життя цілого покоління.

Велика когорта нових мислителів включає Керол Двек зі Стенфордського університету та пані Амабіє з Гарварду. До неї також входять кілька економістів. Передусім це Роланд Бінабу з Прінстонського університету та Бруно Фрей із Цюріхського університету, які вносять певні з вищезгаданих концепцій до похмурого процесу вивчення економіки. А ще в ньому є деякі науковці, які, власне, і не вивчають мотивації, але котрим вдалося змінити наше бачення людського інтелекту та креативності, – це, зокрема, Говард Ґарднер із Гарвардського університету та Роберт Штернберґ з університету Тафтса[92]. Це саме ті науковці, що вставили правильні скельця у наші окуляри для розгляду людського потенціалу.

Такий набір учених ні за згодою, ні навмисно і, мабуть, взагалі не усвідомлюючи, що вони роблять, закладали фундамент нової, більш ефективної операційної системи. Тож, можливо, час і покаже результати їхньої праці.