Хороше життя

Щороку приблизно 1300 випускників бакалаврату Роучестерського університету вирушають, як полюбляють говорити батьки й викладачі, у свою подорож дорослим життям. Едвард Деці, Річард Раян та їхній колега Крістофер Ньємец вирішили провести опитування серед групи цих майже випускників коледжу на тему того, чого вони прагнули у своєму житті. Згодом дослідження буде продовжено, але вже тоді, коли вони увійдуть у ранню стадію створення кар’єри, коли можна буде побачити, чи справджуються їхні побажання. Якщо зі студентами-волонтерами проводиться ціла низка соціологічних досліджень, то вчені доволі рідко продовжують працювати з ними вже після того, як вони візьмуть свої дипломи й покинуть кампус. А наші дослідники виявили бажання вивчати саме післяуніверситетську фазу їхнього життя, оскільки вона являє собою «критичний період розвитку, що знаменує перехід людини від юності до зрілої самосвідомості та життя»[178].

У деяких студентів Роучестерського університету спостерігалося те, що Деці, Раян та Ньємец називали «зовнішнім прагненням» (наприклад, прагнення стати багатим або досягти слави) – те, що ми можемо назвати «прибутковими цілями». В інших спостерігалися «внутрішні прагнення» – допомагати іншим людям змінювати їхнє життя на краще та розвиватись, тобто те, що ми можемо вважати «цілями призначення». Коли з того моменту, як ці студенти переступили поріг у доросле життя, минув рік чи два, наші дослідники розшукали їх, аби подивитись, як ті поживають.

Ті люди, які переслідували цілі призначення й відчували, що їм вдається їх досягти, звітували про підвищений рівень задоволення життям та особистого добробуту, що був вищим від рівня у студентські часи. Також вони розповідали, що їх майже не турбували тривожність та депресія. Та це й не дивно. Вони встановили собі мету, що була особисто для них значущою, і відчували, що досягають її. У такій ситуації більшість із нас, швидше за все, теж почувалися б доволі непогано.

«Не можна прожити насправді ідеальне життя, не відчувши того, що ти належиш до чогось вищого й постійнішого, ніж ти сам».

Михай Чиксентмихайі

А от результати людей із прибутковими цілями були більш заплутаними. Ті, хто сказав, що їм вдається досягати своїх цілей – накопичення багатства, здобуття визнання, – вказували на те, що рівень присутності в їхньому житті задоволення, доброї самооцінки та позитивних емоцій не перевищував того, що вони мали в коледжі. Інакше кажучи, вони досягли своїх цілей, але щасливішими їх це не зробило. Більш того, у випускників із прибутковими цілями спостерігався підвищений рівень занепокоєності, депресивності та інших негативних показників (знову ж таки, навіть попри те, що вони досягали своїх цілей).

«Це справді дивовижні відкриття, – пишуть дослідники, – коли досягнення конкретного набору цілей [у цьому випадку прибуткових] жодним чином не впливає на рівень добробуту і взагалі сприяє всебічному занепаду індивіда».

Коли ми обговорювали ці результати з Деці та Раяном, вони особливо наполягали на їх важливості, оскільки припускали, що навіть тоді, коли ми все ж отримуємо те, чого бажаємо, воно не завжди виявляється тим, що нам потрібно. «Люди, які надто одурманені своїми зовнішніми цілями здобути багатство, частіше за все таки багатіють, але щасливими їх це так і не робить», – сказав мені Раян.

Або ж, як пояснив Деці: «Типова модель даного процесу виглядає так: щось для вас є важливим. Ви цього добиваєтесь. До того ж це дає вам радість. Але ми виявили той факт, що існують і такі речі, які також є важливими для вас і яких ви теж домагаєтесь, але в кінцевому підсумку вам від цього тільки гірше, а не краще».

Неспроможність зрозуміти той парадокс, що задоволення залежить не лише від наявності цілей, а й від присутності саме правильних цілей, може змусити вразливих людей ступити на шлях самознищення. Якщо люди переслідують прибуткові цілі, домагаються їх і все ще не відчувають жодного покращення у своєму житті, то єдиним можливим варіантом їхніх подальших дій буде збільшення розмірів та масштабів цих цілей – шукати більше грошей або ще більшого звеличення свого «его» в суспільстві. І це може «повести їх стежкою, що й надалі вестиме до нещастя, змушуючи їх думати, що саме цей шлях веде до нього», – говорить Раян.

«Однією з причин виникнення занепокоєння та депресії у впертих „всездобувачів“ є відсутність здорових міжособистісних відносин. Вони настільки зайняті зароблянням грошей і самоактуалізацією, що в їхньому житті обмаль місця для любові, уваги, турботи, співчуття та речей, що по-справжньому важливі», – додав Раян.

І якщо ці відкриття є правдивими для індивідів, то чому вони не можуть бути правдивими й для організацій, які, звичайно ж, є не чим іншим, як скупченням індивідів? Я зовсім не намагаюся сказати, що прибуток – це неважливо. Важливо. Мотив прибутку завжди був важливим пальним для двигунів людських досягнень. Але це не єдиний мотив. І не найбільш важливий. Справді, якщо подивитись на найвеличніші досягнення в історії людства – від друкованої преси до конституційної демократії та до ліків від смертельних хвороб, – тим спалахом, що освітлював творцям їхні безсонні ночі (принаймні нарівні з прибутком), була мета. Благополучне суспільство, а отже, і благополучні бізнес-організації починаються з мети й розглядають прибуток лише в ролі методу рухатись у заданому напрямку або як гарний побічний продукт своїх досягнень.

І тут бейбі-бумери (я лише припускаю) могли б узяти все в свої руки.

Щодо автономії та майстерності дорослим варто взяти до уваги яскравий приклад дітей. Втім, напевне, мета також є важливою. Здатність скрупульозно роздивлятися широке полотно нашого життя, міркувати над своєю минущістю та розуміти парадокс того, що досягнення певних цілей не дає відповідей на глибокі запитання, здається, потребує ще тих кільканадцяти років, прожитих на цьому світі. Й оскільки вже зовсім скоро настане той момент, коли вперше в історії людства на планеті буде значно більше тих, кому за шістдесят п’ять, аніж тих, кому ще й п’яти немає, кращого моменту годі й шукати.

Шукати мети – це в нас у крові. Але ця наша сутність лише тепер почала виходити назовні в демографічно безпрецедентних масштабах, які ще донедавна важко було й уявити. Можливими наслідками можуть стати підприємства та світ, які ніби народяться заново.

ОСНОВНОЮ ІДЕЄЮ цієї книги було неузгодження між тим, що знає наука, та тим, що відбувається у світі бізнесу. І прогалина ця широчезна, а її наявність тривожить. І хоча процес її звуження здається страхітливим, у нас є всі підстави зберігати оптимізм.

Учені, які вивчають людську мотивацію (з деякими з них ми познайомились у цій книзі), пропонують нам гостріше й точніше оцінити як людську результативність, так і людську природу. Ті істини, які вони відкрили, прості й водночас потужні. Наука демонструє, що притаманні ХХ століттю мотиватори типу «батіг-пряник» – речі, які ми із незрозумілих на те причин вважаємо «природним» компонентом концепції людського підприємництва, – інколи спрацьовують. Проте спрацьовують лише за наявності на диво вузького спектру обставин. Наука демонструє, що винагороди типу «якщо-тоді» – опори операційної системи Мотивації 2.0, – не лише неефективні в багатьох ситуаціях, а ще й можуть знищити високорівневі, креативні, концептуальні здібності й уміння індивіда, які створюють основу для теперішнього та майбутнього економічного прогресу. Наука показує, що ключ до високої продуктивності – це не наш біологічний драйв або драйв винагород та покарань, а третій драйв – наше глибинне бажання власноруч задавати напрямок свого життя, розширювати й поширювати здібності та мати життя, сповнене мети.

Синхронізувати наші підприємства з цими істинами – завдання не з легких. Забути старі ідеали – важка праця, а відвикнути від старих звичок – іще важча. І я б, мабуть, більше переймався можливістю закриття мотиваційної прогалини десь найближчим часом, якби не один факт: наука доводить те, що ми вже знаємо глибоко в серці.

А знаємо ми те, що люди – це не просто менші й повільніші конячки, які краще пахнуть і мчать галопом, отримавши свого денного пряника. Провівши час із дітьми чи згадавши себе молодими, у розквіті сил, – ми усвідомлюємо, що нам не судилося бути пасивними та покірними. Ми спроектовані на активність та завзяття. І ми усвідомлюємо, що найвеличніші відчуття у нашому житті приходять до нас не тоді, коли ми нарікаємо, аби нас визнали інші, а саме тоді, коли слухаємо свій внутрішній голос – робимо те, що є важливим для нас, робимо добре й заради мети, що височіє над нами.

Отже, виправлення цієї суперечності та перенесення нашого розуміння мотивації у реалії ХХІ століття – це значно більше, ніж життєво необхідний рух для бізнесу. Це підтвердження нашої людяності.