Розділ 5. Майстерність

І дивитися не треба, що робить людина,

аби дізнатися, чи це покликання її,

а треба лише зазирнути у вічі:

чи кухар ти, що робиш соус, чи хірург,

що робить свій перший надріз,

чи клерк, що виписує накладну на товар, —

у кожного на обличчі – захоплення,

кожен забувається у своїй роботі.

Який же гарний він —

Завзяття повний погляд.

В. Г. Оден

Одного літнього ранку 1944 року десятирічний Михай Чиксентмихайі разом із матір’ю, двома братами та приблизно сімома десятками родичів, що прийшли їх проводжати, стояли на залізничному пероні в Будапешті, столиці Угорщини. Точилася Друга світова війна, і на Угорщину – суперечливого учасника Об’єднання Осі[130] – тиснула кожна політична та географічна сила. Оскільки Угорщина стала учасником таємних мирних переговорів зі Сполученими Штатами та Великобританією, солдати нацистського режиму розпочали процес окупації країни. У той же час радянські війська підходили до її столиці.

Настав час вирушати в дорогу. Тож четверо людей сіли в потяг, що прямував до італійської Венеції, де батько Чиксентмихайі працював дипломатом. Щойно колеса потяга загуркотіли на південний захід, неподалік почулися звуки бомбардування. Шибки в потязі розбивались від куль, а тим часом солдат-стрілець, що їхав у вагоні, відстрілювався від нападників. Десятирічний хлопчисько причаївся під своїм сидінням, наляканий, але й трішки… роздратований. «Тоді мене й осяяло, що дорослі не мають ані найменшого поняття, як треба жити», – сказав мені Чиксентмихайі шістдесят п’ять років по тому.

Пізніше виявиться, що його поїзду останньому пощастить перетнути Дунай упродовж наступних років. Практично одразу після відправлення удари авіації знищили основні мости Угорщини. Члени сім’ї Чиксентмихайі були людьми добре освіченими й завжди міцно тримались одне за одного, але війна все ж таки зруйнує їхню родину. Через п’ять місяців з усієї рідні, яка того ранку стояла на пероні, лише половина залишиться живою. Один із братів Чиксентмихайі проведе шість років на каторжних роботах в Уральських горах, другого буде вбито в бою з радянськими військами.

«Усе це змусило мене замислитись, – говорить Чиксентмихайі, згадуючи себе у віці десяти років, – що має бути спосіб жити краще, ніж так».