Ольга Кудіненко: «Слова — це валюта, за яку нам відповідати»

— Що Ви відчували, коли вперше купили за кордоном ліки для дітей?

— Я не відчула, не дай Боже, подвигу, чи чогось такого. Мене здивували дві речі: чому цього не роблять мої друзі, хоча всі вони соціально відповідальні, активні, сучасні люди зі зрозумілими мені цінностями, і чому в Україні так мало знають про цю проблему.

— А що знали Ви на той час?

— Кажу чесно: зовсім нічого. Я випадковий перехожий. Одного дня зайшла на сайт donor.org.ua (найбільший незалежний портал в Україні, де пишуть прохання онкохворих дітей), побачила, що потрібно, і купила ці ліки. Так само могла б зайти на інший сайт, який допомагав би людям старшого віку чи дорослим, але з інакшими захворюваннями. Але я знала тільки donor.org.ua, тому зайшла туди. Чула про нього раніше, бо в мого викладача захворіла дитина й на цьому порталі розміщували прохання про допомогу. Звісно, потім щодня я дізнавалася більше. Значно важче занурюватись у проблему, коли знаєш про неї все. А коли не знаєш нічого, тобі здається, що все легко й зробити це — на раз-два. Що більше заглиблюєшся, то більше розумієш, яке це днище, особливо в Україні.

— Як саме дізнавалися більше, від кого?

— У мене, вочевидь, була доля займатися цим, бо далі все пішло, як по маслу. Я написала листа Юлії Ноговіциній — волонтерці, яка тоді керувала арт-терапією в «Охматдиті».

Щосуботи вона приходила в лікарню і дізнавалася, які ліки потрібні, а потім розповідала про ці потреби мені. Я збирала гроші на ліки через фейсбук. А за півроку я познайомилася з головою опікунської ради «Охматдиту» Оксаною Корчинською, і далі вона вела мене за собою, показувала всі нюанси проблеми.

— Чи відчуваєте Ви тягар відповідальності через те, що робите?

— Ні. Чому?

— Ви запустили фонд і якоюсь мірою від Вас залежить, як він працюватиме й чи працюватиме взагалі.

— Фонд уже на такому етапі розвитку, що працює без моєї присутності. Із січня 2016 року я пішла в декрет, перестала брати участь у публічній діяльності фонду, не ходжу тепер на зустрічі. Усе вже налагоджено, усе побудовано. Моє завдання — зробити так, щоби фонд працював і без мене, бо люди не вічні, сьогодні є, а завтра — нема.

— Робота емоційно складна. Чи не боїтесь вигорання?

— Якщо б я займалася виключно «Таблеточками», загроза вигорання була б. А в мене, слава Богу, різноманітне життя, маю багато не пов’язаних із фондом справ. Ще в мене є сім’я, і це теж добре допомагає. Звісно, бували моменти, коли опускалися руки, але ж у всіх буває. Тому полежали, піднялися і пішли далі.

— Ви дуже багато працюєте, наскільки я розумію.

— Слава Богу, ні. Я швидка людина в сенсі роботи. Один журналіст, для прикладу, може писати статтю годину, інший — п’ять годин. От я з тих, які швидко працюють.

— Що Ви цінуєте в собі, що в людях?

— Дуже поважаю чесність і відповідальність за свої вчинки й слова. Якщо людина щось сказала, вона повинна за це відповісти. Якщо зробив щось, то маєш розуміти, що ти зробив і навіщо. Нема такого: «Ой, я просто пообіцяв і забув». Слова — це валюта, за яку нам треба відповідати.

Останнім часом я ще вчуся ставитися до людей так, як хочу, щоб вони ставилися до мене. Це моя нова духовна практика.

— А як підбираєте людей, із якими працюєте?

— Виключно за резюме. Потім — за цінностями людини. Та в більшості випадків питання про цінності введе співрозмовника в ступор, тому я намагаюся зрозуміти іншими шляхами. Запитую, чому людина хоче до нас, навіщо їй це потрібно. У відповідях на ці питання людина проявляє багато своїх внутрішніх якостей.

Чесно кажучи, я проводжу лише фінальні інтерв’ю, як директор великої корпорації (сміється). А всі попередні співбесіди проводять ті, в чиєму підпорядкуванні працюватиме людина. Мої інтерв’ю дуже короткі. Я завжди попереджую: «Не дивуйтеся, за п’ять хвилин я закінчу розмову». Мені достатньо кількох питань, щоби зрозуміти: наша чи не наша людина. Треба побачити, як людина уявляє роботу в фонді (багато людей думають, що ми маємо допомагати всім, незалежно від спеціалізації, або ж багато не згідні з тим, що діти помирають і треба це прийняти й не намагатися змінити). Також я намагаюся з’ясувати, де людина працювала раніше, чому пішла звідти й хоче знайти іншу роботу. Бо є такі, що хочуть змінити роботу заради того, чого фонд не може дати. Наприклад, шалений злет із посади. У нас такого не буде, в нас можна збільшувати повноваження тільки вшир, за кількістю проектів.

— Чим для Вас є професійність?

— Професіонал — це людина, яка знає, що робить, і розбирається в темі. Може знайти рішення в складній ситуації або запропонувати варіанти. Це не та людина, яка чекає, коли за неї все вирішать і дадуть вказівки. Це людина, яка несе відповідальність за те, що робить.

— Щоб людина ефективно працювала у вашій сфері, що більш важливо: менеджерські здібності чи здатність до емпатії?

— У будь-якій сфері для ефективності потрібен холодний розум. Ви можете емпатувати скільки завгодно, але ви відповідальні за гроші благодійника. У мене може бути емпатія до прекрасного пуделя з пораненою лапкою, та це не значить, що я маю брати гроші благодійників на цього пса.

Але питання підступне, бо залежить, чи про волонтерську роботу йдеться, чи про роботу фонду. Для волонтера, який просто ходить у лікарню, мабуть, таки важливіша емпатія. Треба, щоби він вислухав. Але якщо ми говоримо про фонд, завдання якого вирішувати проблеми, то, звісно, потрібен холодний розум. Не можна працювати, коли ти на емоціях і не здатен прорахувати крок наперед.

— То Ви не розглядаєте здатність до емпатії, сердечність, коли берете людину на роботу?

— Безумовно, розглядаю. Але мені важливо, щоби людина могла «відсунути» свою емпатію і сердечність на час вирішення проблеми. Припустімо: є дитина й ми збираємо їй гроші на лікування за кордоном. Ця дитина не входить у ремісію, тобто її показники кажуть: не готова до операції, операція не допоможе. Треба сказати сім’ї, що немає сенсу їхати лікуватися за кордон: «Навіть якщо ми ці гроші й зібрали на лікування Вашої дитини, Ви не поїдете, бо лікування все одно буде неефективне. Але ці гроші можуть врятувати іншу дитину». Людина, попри свою сердечність, має це розуміти й прийняти рішення в критичній ситуації.

— Чи є правила, які ніколи не порушуєте?

— Не обманюю. Скажу по-пацанськи — відповідати за базар. З цього випливають усі інші правила. От щось ти сказав — відповідай за це. Пацан сказав — пацан зробив.

— Яку роль для Вас відіграла освіта?

— З Могилянки лишилися добрі зв’язки. Там гарні люди, з багатьма спілкуюся й досі. Але за фахом я не працювала.

— А якщо не тільки про формальну освіту?

— На «Таблеточки» колосально вплинув приклад діяльності фонду «Подари жизнь». Вони мої вчителі. А ще я активно стежу за роботою іноземних фондів, дивлюся, що і як вони роблять. Цей досвід ми привносимо в Україну.

— Що в житті дає Вам найбільше задоволення, щастя?

— Коли все добре. Коли близькі не хворіють, коли в домі благо. Це найперше. Через роботу й життєвий досвід я розумію, що здоров’я точно не купиш. Можеш поправити, але не купити. Якщо близькі здорові й усе в них добре, для мене це достатньо великий плюс, аби бути щасливою.