Центр сучасного мистецтва ДАХ

Зазвичай я починаю статтю з того, що перераховую нагороди чи досягнення бренду, його позиції в рейтингах, гучні цифри. Але нагороди театру «ДАХ» — ніщо порівняно з його впливом на українську культуру, зокрема й музику, візуальне мистецтво. За нагородами «ДАХ» не можливо порівнювати з більшістю театрів України. Взагалі порівнювати важко, бо видається, що він існує в паралельному світі — світі здорового глузду й справжнього мистецтва. Як доказ цього -«ДАХ» не лише легендарний в Україні, але й найбільш знаний вітчизняний театр на Заході.

Видавець цієї книжки, Василь Карп’юк, колись мені розповідав, як у 19-річному віці ходив пішки з рідних Бру-стурів у Косівському районі до сусіднього Космача, аби потрапити на фестиваль «ЕтноЕволюція». Там у сільському клубі йшов спектакль театру «Дах» «Пролог до “Макбета”» за участю етно-хаос гурту «ДахаБраха». А хтось побачив цю саму постановку в лондонському «Barbican Centre» на одному з найпрестижніших у світі театральних майданчиків. Навряд чи ще котрийсь із київських театрів мав такий вартий поваги розмах: так близько до простої публіки, так глибоко в Україні — й так високо у світі. Засновник та ідеолог «ДАХу» Владислав Троїцький міг би реалізуватися як режисер на Заході й не перейматися проблемами, з якими доводиться стикатися тут. Зрештою, його й так регулярно запрошують до Європи для постановок. Троїцький повертається, продовжує свою часто безкорисливу роботу. Пізніше в інтерв’ю він скаже, що коли сієш удома, то плоди значно кращі, і вирощені тут полуниці смачніші від тих, котрі привезли з Іспанії. Робота Троїцького й справді почала проростати. З «ДАХу» виросла згадана вже «ДахаБраха» і фрік-кабаре «Dakh Daughters». Та й найбільший в Україні мистецький фестиваль «Гоголь FEST» теж виводить коріння з «ДАХу».

* * *

Підлітком Троїцький не міг навіть уявити, що буде театралом чи матиме безпосередній стосунок до музики. Вступив до Київського політехнічного інституту, де й закінчив аспірантуру. Займався наукою. За деякий час на базі власних наукових розробок відкрив кілька технологічних компаній і став успішним бізнесменом.

Владислав познайомився з театром в університетські роки, у студії пластичної імпровізації Анатолія Черкова. Там 1985-го створив автономну театральну студію «За зачиненими дверима». І значно пізніше — 12 листопада 1994 року — його стараннями почав працювати центр сучасного мистецтва «ДАХ».

На початковому етапі Троїцький займався театром одночасно з бізнесом і якоюсь мірою завдяки бізнесу. Купив приміщення в Голосіївському районі (неподалік станції метро «Либідська»), яке називав «готелем мистецтв». Там відбувалися художні виставки, концерти, спектаклі врешті-решт. Однак Троїцький відчував, що потребує навчання: «Щоби вирости до нормального режисера, треба зрозуміти контекст світу, театральної мови, — пояснює він. — Це неможливо отримати, коли просто дивишся чужі вистави.

Ти бачиш тільки результат і не розумієш, як іде процес, як вибудовуються стосунки з акторами. Тоді ми запросили Володимира Оглобліна, щоби він був у нас майстром. Я переконаний, що вчитися можна тільки на реальних виставах, що треба відразу працювати, а не якось там вчитися плавати, а вже потім налити води в басейн».

Вчитися можна тільки на реальних виставах, що треба відразу працювати, а не якось там вчитися плавати, а вже потім налити води в басейн.

Володимир Оглоблін — один із найзначніших українських режисерів другої половини ХХ століття. Свого часу працював у багатьох театрах, серед яких київські академічні імені Івана Франка, імені Лесі Українки, Молодий театр, Харківський академічний драмтеатр імені Тараса Шевченка та ін. На рахунку Оглобліна як вистави, що стали історією українського театру («Король Лір», для прикладу), так і 26 заборонених за радянських часів постановок. Коли Троїцький умовив Оглобліна попрацювати разом, останньому вже було 80. У «ДАХу» з любов’ю називали його «Дідом». І хоч як це не дивно, Дід і молодь добре поладнали. Наприкінці життя Оглоблін, котрий раніше ставив у найбільших театрах країни, згадував роботу з «ДАХом», як один із найцікавіших, найпродуктивніших своїх творчих періодів. Саме в цей час він поставив свою неперевершену «Вассу Желєзнову» за п’єсою Максима Горького. «Тоді йому вдалося повернувся до студійності, — розповідає Влад Троїцький, — до розуміння любителя. Не з точки зору «непрофесіонал», а йдеться про базове розуміння, про людину, яка любить».

Із «ДАХом» Володимир Оглоблін був до кінця свого життя, до 2005 року. Він став першим режисером театру й найбільшим учителем для його колективу, чи, краще сказати, «сім’ї».

Завдяки Оглобліну Троїцький познайомився з мовою реалістичного театру, власне, системою Станіславського. Та молодий режисер розумів, що не можна обмежуватися одним лише напрямком, і почав формувати акторсько-режисерську школу на основі зовсім різних театральних мов. Провів 1994 року фестиваль «Школа». «Це був прообраз «Гогольфесту», — згадує Троїцький, — бо там був і театр, і кіно, лекції, майстер-класи, виставки. Простір мистецтва має бути універсальним, а не вузькоспеціалізованим. Я це інтуїтивно тоді розумів, а країна цього не помітила взагалі».

Пізніше Влад Троїцький дійшов висновку, що десять днів насичення протягом фестивалю — це добре, але недостатньо. Значно краще, якби вдалося робити не воркшопи, а щось на зразок стажування, коли б майстер приїздив на місяць і працював би з акторами над виставою. Троїцький запрошував провідних тогочасних режисерів України та Росії. До бази Оглобліна долучалися школи театру тексту Ігоря Лисова, інтелектуальної буфонади Валерія Більченка, містерії Бориса Юхананова, нульового ритуалу KLIMа (Володимира Клименка). «Усі почали розуміти, що театр — це не одна методика, — пояснює Троїцький, — а щоразу стикаєшся з матеріалом і вибираєш техніку, з якою працюватимеш».

Особливо плідною вийшла співпраця з KLIMом. Недаремно в медіа його часто називають улюбленим драматургом Троїцького. Результатом їхньої спільної роботи стали спектаклі за п’єсами KLIMа «Дівчинка з сірниками», цикл «Сім днів з Ідіотом» за мотивами роману Достоєвського та інші. KLIM також драматург значно новіших вистав театру — «Собачої будки» та «Вія».

Від початку «ДАХ» був геть не схожий на інші київські театри, і не лише спектаклями. До стелі прикріплені стільці, вхід лише у змінному взутті. Глядацький зал усього на 45 місць. Перший десяток років — безкоштовний вхід. Щоб прийти на виставу, потрібно було просто зателефонувати й записатися. Охочих платити не бракувало, «ДАХ» завжди мав публіку, але такою була позиція Владислава Троїцького. Зрештою, її довелося переглянути.

Запитую Троїцького, як усе ж таки «ДАХ» давав собі раду з грошима. Історія тут доволі складна. Після двох років із «ДАХом», 1996-го, Владислав зрозумів, що не хоче більше займатися бізнесом. Став міноритарним акціонером у кількох компаніях. Відійшов від керівництва й втручався тільки тоді, коли в компаній виникали серйозні проблеми. Режисер каже, що тепер у бізнесі він хтось на кшталт кризового менеджера. Вивільнивши час, цілком зайнявся театром. Але «ДАХ», зрозуміло, не приносив грошей, і люди, які грали в театрі, теж заробляли іншими способами. За словами Троїцького, ніхто нічого не отримував і не платив.

У такому режимі театр проіснував до 2005 року.

Ніхто нічого не отримував і не платив. У такому режимі театр проіснував до 2005 року.

Запровадження плати за квитки не вирішило проблеми. Цих грошей не вистачало навіть на нормальну зарплату, не кажучи вже про витрати на утримання і розвиток театру. «Нехай у театрі 20 осіб. У Києві потрібно хоча б 500 доларів зарплати. Множимо на 20. Що в нас виходить? — 10 000 доларів». Маленький театр на 45 місць не збирав навіть такої суми. Отож улітку 2013-го, незадовго після успіху українсько-швейцарської постановки Троїцького (яка йшла не в приміщенні на Великій Васильківській, а на великих сценах у Києві та Парижі), режисер оголосив, що закриває «ДАХ» як репертуарний театр. Однак це не стало закінченням історії. Уже в березні 2014 року Владислав Троїцький представив оновлену версію давньої вистави «ДАХу», яка отримала назву «Собача будка. Вид зверху. Вид знизу». І вже справді в новому форматі роботи: цикли показів за кордоном та в Україні, а далі, якщо вистава «жива» і на неї є запит, покази продовжуються. У протилежному випадку — спектакль консервують і беруться до нових проектів. Така практика незвична для України, але поширена на Заході. За словами Троїцького, вона найбільш зручна дня невеликого театру, який не має додаткового фінансування.

* * *

З українським фольклором Владислав Троїцький почав працювати 2001 року, коли познайомився з Євгеном Єфремовим та гуртом «Древо». Колектив сформувався ще 1979 року і з того часу збирає й відтворює автентичні пісні різних регіонів України. «Древо» вважають корифеями напрямку, у якому пізніше почали працювати «Божичі», «Кралиця» та інші колективи. Троїцький запросив «Древо» для роботи над фольк-оперою («ФОпера», як називав її режисер) «Кам’яне коло». Того ж року спільно з гуртом «Божичі» Троїцький поставив «У пошуках втраченого часу» за Марселем Прустом, яку театр представляв на Віденському фестивалі (що є однією з головних театральних подій світу). Загалом обидві постановки стали успішними й дали поштовх далі працювати з українською автентичною музикою. «Це були вистави, які випередили свій час, — розповідає Владислав Троїцький. — Тоді ще про моду на фольклор навіть не йшлося, навіть передчуття не було. Етніка тоді була маргіналізованим вузьким прошарком, яким ніхто не цікавився. Мені здається, що з «ДАХу» пішла ідея відродження фольклору. Звісно, була база, те, що робили «Древо», «Божичі», але саме репрезентація народного, перетворення його в особливу культуру — це почалося з «ДАХу».

Саме репрезентація народного, перетворення його в особливу культуру — це почалося з «ДАХу».

Однак розвивати цю лінію з «Божичами» та «Древом» Троїцькому не вдалося. «Вони наполягали, що репродукція фольклору — головне, а театр тільки трохи допомагає, — розповідає режисер. — «Божичі» не готові були робити наступний крок. Те ж саме і з «Древом». Геніальний колектив, але вони казали, що залишаються в цьому форматі».

Зовсім інакше було з «ДахоюБрахою», яка сформувалася в середовищі театру. Владислав Троїцький запропонував учасницям етноколективу «Кралиця» дещо розширити формат власної музики, поекспериментувати, додати ритму. Це все відбувалося в приміщенні «ДАХу», і з дівчатами спробував пограти також актор Марко Галко Галаневич. Так утворилася «ДахаБраха». Колектив уже не просто відтворював народні пісні, а змішував їх із мотивами зі всього світу й отримував щось абсолютно нове. Африканські барабани, акордеон, віолончель, флейта, губна гармоніка, діджеріду чи укулеле зазвучали так, наче це все — українські інструменти. Як наслідок, музику «ДахиБрахи» чудово розуміють і вдома, й у всьому світі. Чи, можливо, по всьому світу вона трошки вдома.

Симбіоз «ДАХу» та «ДахиБрахи» вилився у «Пролозі до “Макбета”», першої частини шекспірівської трилогії Владислава Троїцького «Україна містична». Це був, знову ж таки, новий формат спектаклю для «ДАХу». Дійство радше нагадувало містерію, ритуал, аніж власне виставу. 2007 року театр показав пролог до «Макбета» в Лондоні, і це був безпрецедентний для українців успіх. Публіку, яка там збирається, складно здивувати, тим паче Шекспіром. «ДАХові» це вдалося. Автор «The Daily Telegraph» Чарльз Спенсер написав: «Це «Макбет», друзі, але не той, яким знаємо його ми. Свого часу я бачив деякі доволі оригінальні постановки п’єси, та жодна з них не була настільки непередбачувана чи настільки несподівано еротична, як цей незвичайний і дивовижний спектакль із України».

Після «Прологу до “ Макбета”» Троїцький продовжив трилогію спектаклями «Річард ІІІ» і «Король Лір», з якими теж успішно виступав удома та за кордоном. Водночас «ДахаБраха» сформувалася як самодостатній колектив, що, окрім театру, успішно концертує й за його межами. Цікаво, що вітчизняні фольклористи прохолодно сприйняли появу такої музики. «Вони казали, що це попса і руйнування традицій, що не те й не так співають, — розповідає Владислав Троїцький. — Але історія своє показала». 2006 року «ДахаБраха» записала перший альбом «Надобраніч». Далі були численні концерти в Україні, запрошення на найбільш знакові музичні фестивалі світу, серед яких «WOMADelaide» (Австралія), «Sziget» (Угорщина), «Glastonbury» (Велика Британія). 2012 року на замовлення Національного центру Олександра Довженка «ДахаБраха» створила музичний супровід до реставрованої версії фільму «Земля». Гурт вписався в історію не лише українського театру, а й кінематографу. Наприкінці 2014 року онлайн-видання «Cultprostir» провело опитування серед експертів і визначило головних музичних героїв країни. «ДахуБраху» в цьому рейтингу назвали «послом року» як найбільш знаний за кордоном український гурт.

2012 року семеро акторок театру «ДАХ» під керівництвом Троїцького створили ще один колектив — фрік-кабаре «Dakh Daughters». Гурт раптово став відомим після появи на ютубі відеокліпу «Rozy/Donbass». Їхня музика часом ще більш незвичайна, як у «ДахиБрахи», а сценічний образ — епатажний. Дівчата виходять на сцену в химерних сукнях, з не менш химерними зачісками й кілограмами гриму на обличчі. А завершують концерт, як правило, уже в трико. Виступ «Dakh Daughters» неможливо описати словами. Цей драйв на межі театру й музики, а іноді й легкого божевілля, треба самому побачити й почути — обов’язково наживо.

Я чую не ноти, а світ, який ми створюємо.

Влад Троїцький, хоча й не музикант, але створює музику «ДахиБрахи» та «Dakh Daughters» разом із учасниками гуртів. Тут він себе називає «фінальним дегустатором». «У мене нема музичної освіти, і я не знаю нот, але чую музику дещо інакше, аніж професійні музиканти. Я чую не ноти, а світ, який ми створюємо, — пояснює режисер. — У дівчат є ідеї, вони їх приносять, і ми разом працюємо. Слухаю із заплющеними очима, кажу: давайте ось тут так і так. У мене настільки вже відпрацьовані ці формулювання: тут тихіше, тут вище, тут гостріше візьми, тут давайте тишу послухаємо, що ми добре одне одного розуміємо».

* * *

Восени 2007 року ЦСМ «ДАХ» спільно з культурно-мистецьким та музейним комплексом «Мистецький Арсенал», запустив Перший міжнародний фестиваль мистецтв «ГогольFEST». Ідея Троїцького полягала в тому, щоби створити потужну подію, яка б об’єднувала різні види мистецтва й одночасно стала освітнім майданчиком.

Фестиваль стартував як приватна ініціатива Троїцького й на його особисті, а також меценатські кошти.

Три роки поспіль фестиваль проходив у Мистецькому Арсеналі. 2010 року його провели на території кіностудії імені Олександра Довженка, а наступного року не проводили через брак грошей. Однак 2012 року фестиваль відродився й проходить щорічно. Локації проведення змінювалися досить часто. З 2012 по 2014 рік — це була територія колишнього Експериментально-механічного заводу на Видубичах. 2015 року «ГогольFEST» перебрався на територію ВДНГ, 2016 — до «Арт-заводу “Платформа”» на Лівому березі.

Традиційно на «ГогольFESTі» представлені театр, музика, візуальне мистецтво, література, кіно, програма для дітей. Зайве перелічувати його учасників за всі роки, простіше було б пошукати, кого з провідних українських митців там не було. Надто великі списки й закордонних гостей. З іншого боку, «ГогольFEST» став творчою лабораторією і для самого Влада Троїцького. Саме на фестивалі в 2014 режисер уперше показав частину свого чергового експерименту — імпровізаційної опери на основі шекспірівського «Коріолана». Музику створили чи, точніше сказати, «наімпровізували» самі виконавці. Влад Троїцький виконував уже звичну роль «дегустатора». Результат не зовсім вписується у звичний формат опери, зате він дав початок формації «NOVA OPERA», з якою 2015 року Троїцький поставив оперу «IYOV» (композитори: Роман Григорів, Ілля Разумейко) за біблійним сюжетом. На «ГогольFESTі» 2016 року світ побачила опера-цирк «Вавилон» від тієї ж команди, але це, як то кажуть, уже зовсім інша історія.