Віталій Антонов: «Бізнес — це випробування, адже ти завжди пливеш проти течії»

— Скрізь, де тільки є Ваша біографія, можна прочитати, що відразу після навчання Ви серйозно, я б навіть сказав професійно, займалися альпінізмом. Як бізнес замінив спорт ?

— Я закінчував інститут за спеціальністю «Фінанси і кредит». Отже, на той час у грошах щось трохи розумівся, і, відповідно, друзі з альпіністсько-туристичного клубу «Карпати» обрали мене головою цього клубу. Фактично, адміністратором. Тоді якраз була ера кооперативів і наш клуб теж не жив за рахунок держави, а заробляв гроші «промисловим альпінізмом». Хлопці й дівчата дуже швидко виконували різні висотні роботи, фарбування об’єктів, наприклад, і отримували досить непогані гроші на рахунок клубу. За ці гроші ми їздили в експедиції (на Памір, Кавказ). Із них, відповідно, й виплачували зарплату членам клубу, які заробляли й утримували «Карпати». Та дев’яностого року в горах загинув один із найкращих наших друзів, був такий львів’янин Сергій Мисник. У нього на похороні я зрозумів, що якщо далі буду займатися таким видом спорту, то можу поставити під удар сім’ю. Моїй доньці тоді якраз п’ять років було. Отже, вирішив кинути і перейшов ловити адреналін у бізнес. На той час я вже створив приватне підприємство «Карат», яке займалося торгівлею.

Паралельно мене як професійного рятувальника та інструктора з альпінізму запросили очолити Львівську обласну рятувальну службу Товариства Червоного Хреста, яку створили після Спітакського землетрусу у Вірменії.

Я займався цим на громадських засадах, та в 93-94-му роках бізнес розрісся до таких масштабів, що громадську діяльність вже не можна було поєднувати з ним .

— До альпінізму більше не поверталися?

— Хотів, але 93-го року загинуло двоє наших дуже близьких товаришів зі стрийської команди. Тоді я остаточно вирішив, що не повернуся більше до того спорту. Та й не було часу. Останні десять років ми проводили літо в горах, навіть був такий вислів «перезимувати літо». Я почав займатися скелелазінням. І до сьогодні займаюся ним, а ще гірськими та біговими лижами, велосипедом.

— Скелелазіння не передбачає тривалих експедицій?

— Ні, це спринт по вертикалі. Ніяких експедицій і великого відриву. Як скелелазіння, так і велосипед — подолати певну ділянку маршруту. Так можна перелаштувати свою розумову активність. Мозок відпочиває від нагальних проблем і конкретної роботи. Бо бізнес — це завжди випробування, ти завжди пливеш проти течії. Треба іноді й розслабитися, але просто розслаблятися, мені здається, це не так продуктивно. Краще перемикатися між різними видами розумової активності й компонувати їх із активністю фізичною.

— То ніколи не буває, щоби Ви були повністю відірвані від бізнесу?

— Сучасні засоби зв’язку дають змогу бути постійно в темі. З цим немає проблем.

— Але чи немає потреби відпочити?

— Немає взагалі.

— Повернімося до бізнесу. Як Ви прийшли до торгівлі нафтопродуктами?

— «Карат» було звичайним підприємством. Ми займалися всім. Продавали свіжі фрукти-овочі, лимони. Постачали ці продукти з-за кордону. Потім займалися бананами, апельсинами, шампанським. На той час тривав постдефіцитний розвиток країни і ринок почав наповнюватися тим, чого не вистачало. Люди зголодніли до певних продуктів, і тому був попит.

Коли бізнес підростає, хочеться займатися чимось більшим. Ми дійшли до автокранів. У нас уже був початковий капітал, який давав можливість купувати шасі в Кременчуці. Потім на Дрогобицькому автокрановому заводі ми ставили на них крани, після чого вантажили на залізничні платформи й відправляли до Росії. На той час у Росії був величезний будівельний бум, і тому автокрани мали попит. А це все ще початок 90-х, конвертації карбованців не було, рублі нам теж не були потрібні. Необхідно було якось отримувати грошовий еквівалент за наші крани.

Завдяки альпінізму я знав дуже багато людей у всьому колишньому СРСР. Через одного зі знайомих налагодив таку бартерну операцію: туди крани, а назад нафтопродукти. Першою такою партією нафтопродуктів стали декілька цистерн пального з угорського заводу MOL. В Україні тоді був дефіцит пального, тож ця партія продалася моментально. Прибуток на таких операціях дуже високий, тож нам сподобалося. Ми продовжили так працювати: «крани — пальне», аж поки 1994 року зникли купони й, відповідно, з’явилася конвертація. Тоді почали просто імпортувати пальне. Потім перейшли на сиру нафту. Імпортували її на два українські заводи — у Надвірну й Дрогобич. Крім того, ще брали участь в імпорті нафти на Мажейкяйський НПЗ у Литві. На виході ми отримували досить велику кількість українських та литовських нафтопродуктів і могли їх продавати, а завдяки тому, що на ринку України їх не вистачало, це все йшло швидко та з непоганою маржею. Пізніше почали створювати мережу автозаправних станцій.

— Чому ОККО?

— Треба було придумати такий бренд, щоби він кирилицею і латинкою читався однаково. А ще, аби він однаково прочитувався зліва направо і справа наліво. Отакий бренд я винайшов.

— Це слово має якесь значення?

— Це просто слово. Потім ми дізналися, що є навіть таке скандинавське ім’я Окко.

— Ви позиціюєте ОККО як екологічно відповідальну компанію. Разом з тим, продаж нафтопродуктів — це бізнес апріорі неекологічний. Як це поєднується?

— Це «мистецтво можливого», я вважаю. Звичайно, бензин — це неекологічний продукт, але, разом з тим, ера іншого пального ще не настала. От поки вона не настала, ми робимо все можливе, щоби зменшити вплив цих речей на середовище. Як це робиться? Це і двостінні резервуари, це й відповідні технології, які зменшують вихід парів у атмосферу, і сама якість пального, від якої дуже багато залежить. Ми щороку інвестуємо мільйони гривень задля удосконалення систем екологічної безпеки. І що дуже важливо: якщо ми торгуємо пальним найвищих стандартів, то й викиди в атмосферу малі. У нашому розумінні це і є екологічна відповідальність бізнесу.

— Які Ваші прогнози щодо електромобілів?

— Років за двадцять у структурі споживання буде дуже велика частка електричних машин. Точно сказати не можу, яка саме, але оцінюю, що десь 50% автомобілів буде з електричними або й ще іншими, наприклад, водневими двигунами. Думаю, ми як рітейлери будемо продавати все те, що споживатиметься тоді на ринку. Залишаться й машини на звичайному пальному, але ринок буде мімікрувати в бік нових джерел енергії, таких, як електрика, водень. Ми розуміємо ці процеси й готові до цього.

— Хто мав на Вас найбільший вплив?

— Мені було десь п’ятнадцять років, і я прочитав «Трилогію бажання» Теодора Драйзера, романи «Фінансист», «Титан», «Стоїк». Насамперед ці книжки спричинили формування моєї свідомості підприємця. Але тоді був Радянський Союз, і реалізувати себе так, як це робив головний герой трилогії, я, можливо, не міг. Та коли прийшов час, я зрозумів, що можу застосувати набуті в інституті знання в тому напрямку, який тоді народжувався, у «правильному капіталізмі». Фінансова освіта надалі дуже мені допомагала.

— Що таке професійність?

— Це коли ти чітко розумієш, чим займаєшся і за рахунок чого живеш.

— Чи відчуваєте Ви тягар відповідальності?

— Ніякого тиску чи тягаря не відчуваю, але відчуваю відповідальність за тих людей, які в мене працюють, за їхні сім’ї, за їхню, так би мовити, впевненість у завтрашньому дні. Усі ми працюємо на загальний розвиток. Задоволення для мене — це проміжні результати роботи. Якщо ми чогось досягаємо — це і є задоволення.

— Розкажіть про свої цінності.

— Цінності, які мене тримають, — це дотримування свого слова. Слово підприємця — це дуже важливо. Ще для мене дуже важливі щирість у спілкуванні з людьми, щирість стосунків, порядність.

— Як Ви розумієте слово «порядність»?

— Це якраз дотримування слова. Дотримування зобов’язань, адже ти й перед споживачами зобов’язаний, і перед клієнтами, і перед партнерами. Ти завжди зобов’язаний, і дотримання цих зобов’язань — це і є порядність підприємця.

— Переважно Ви говорите про бізнесові цінності. Ви розмежовуєте бізнес і життя поза ним?

— Не розділяю. Моє життя — це комплекс. І бізнес — це така сама частина мого життя, як і все решта.

— Чи не буває, що через бізнес бракує часу для сім’ї?

— За багато років я навчився знаходити в цьому процесі баланс.

— Чи є правила, які Ви ніколи не порушуєте? Ви, наприклад, продаєте на АЗК алкоголь і тютюн?

— Якщо ми говоримо про морально-етичні категорії, то чесність насамперед із самим собою. Щодо товарів, про які Ви питаєте — це реалії нашого життя, тому на заправних станціях алкоголь і тютюн продаються. А от питання вживання — це вибір кожної окремої людини. Але додам, що до продажу цих товарів ми також підходимо відповідально — додаткового просування ми не робимо.

— Ви не палите?

— Не палю і практично не вживаю спиртного.

— Що дає відчуття щастя?

— Відчуття гармонії зі своїм насамперед внутрішнім світом та зовнішнім.