Юрко Назарук: «Ти відповідальний за те, що після себе залишиш»

— Як Холдинг емоцій «!FEST» став таким, яким є?

— Нас є три засновники, і кожен пройшов свій шлях, щоб заснувати цю компанію. Вочевидь, якби хтось із нас чогось не зробив у житті, воно би зараз так не виглядало й ми не робили б те, що робимо. Це все сталося через купу випадковостей, які могли й не відбутися. Оскільки я релігійна людина, то впевнений, що це все Божий замисел.

Ми шукаємо людей, які думають так само, як ми. У нас компанія достатньо демократична, але й працювати складно. Три засновники, і вони всі по-різному щось вигадують. Та це таке кидання в море. Якщо ти вижив — о’кей, працюєш, ведеш свій напрям.

— Ти жорсткий керівник?

Не думаю, хоча я можу звільнити людину. Щоправда, раніше тяжко було.

— Людина має провинитися чи просто виявитись не найсильнішою?

— Вона має бути розумною. Якщо вона тупа, то є шанс, що звільнять. А ще тут важливі цінності. Хоча слово «цінності» дуже заїжджене зараз, але ми маємо розуміти, що «не вбий», «не вкради» — найперше. Є ще питання свободи слова, ставлення до старших людей, до молодших, до хорошої чи поганої музики. Якщо ці речі не сходяться, то мені все одно, який він професіонал, — я не буду з ним працювати. Я не буду спілкуватися з людьми, які «не вбий», «не вкради» і все решта бачать інакше. Воно, з одного боку, пафосно звучить, але насправді, крадіжка досить популярна в цьому бізнесі, тому я й говорю про такі речі.

— Які ще цінності, окрім тих, що Ти вже назвав?

— Свобода, впевненість. Свобода — це основна річ, яку нам Бог подарував. Коли ти маєш свою свободу, то будеш цінувати свободу інших. Це будує твою модель взаємостосунків. Як на мене, це чи не найголовніша цінність. Свобода слова, принципи демократії теж для мене дуже важливі.

Основне, на чому ми намагаємося побудувати стосунки між собою та з людьми ззовні, — це правда. Я навіть останній заклад назвав Театр пива «Правда». Це правдивий театр. Сталася лажа — вийди і скажи: «Лажа». Багато дивуються, що, коли минулого року в «Правді» було отруєння, ми не ховали голову в пісок. Сталася лажа — я вийшов і сказав: «Сталася лажа». Я не буду застосовувати якісь піар-технології чи щось вигадувати. Ми спілкуємося з людьми і маємо бути правдивими.

Нема чого вигадувати щось неймовірне. Хочеш зробити кусок м’яса — піди й засмаж добрий, правдивий кусок м’яса. Між правдою і брехнею брехня завжди вилізе.

Я часто кажу працівникам, коли вони приносять прес-релізи: «Ви пишете дебільною мовою. Ми що, якесь міністерство чи «Львівобленерго»? Пишіть нормально. Треба говорити тими словами, які розуміють люди».

— Чи є правила, які Ти ніколи не порушував і не порушиш?

— Ніколи не задумувався над тим. Думаю, вони є і базуються якраз на цінностях. Основне правило: я собі не зраджую.

— А що значить «зрадити собі»?

Ти собою керуєш і ведеш своє життя, будуєш стосунки з людьми. Ціле життя тратиш, щоби всі розуміли, яка ти людина. Можеш бути поганим чи добрим. Я розумію, що зрадити собі — це коли ти ціле життя здавався добрим, а насправді — ти погана людина. Я би не хотів, щоб зі мною відбулося таке пережиття. Я хотів би залишатися щирим і бути вірним тому, що є зараз, про що я тобі розповідаю. Але часом у житті складаються обставини, коли ти можеш цьому зрадити. Тоді ти як особистість втрачаєшся, зникаєш і лишається просто якась там людина. Яка є.

— Що ти відчуваєш як один із керівників масштабного холдингу?

— Основа всього, що ми маємо, — взаємостосунки між трьома людьми. Ми незалежні й зобов’язані водночас. Пояснити це дуже складно, бо це подібно до шлюбу. Пояснити стосунки між чоловіком і жінкою теж майже неможливо. Усі люди різні, а тут двоє сходяться і на все життя. Якось склеюються. Хімія. У нашому партнерстві теж хімія. Ми настільки різні, що, хто знає нас, не може уявити, як узагалі співіснуємо разом. Наші способи життя відрізняються, ми одягаємося інакше, ми слухаємо різну музику. Але в результаті цієї хімії народжується багато класних речей. Нам легко управляти, бо все дуже органічно. Багато людей, які приходять у «!FEST», якщо тут не органічні, то йдуть на другий день. Вони розуміють, що тут не можуть, що це не їхнє.

Це не так, як ти приходиш у якусь компанію й отримуєш перелік правил. Правила — це умовна штука. А в нас це трохи інакше. Наприклад, закон №1: «Про українську мову». Ми у своїх просторах користуємося лише українською.

Також я вважаю, що абсурдно писати в посадових обов’язках для кельнера, що треба вітатися з гостями. Якщо ти це пишеш людині в посадові обов’язки, то вважаєш її дебільною. Тому є правило: «Бути людьми». Воно навіть написане, і ми видаємо його працівникам. Коли до тебе приходять гості, ти мусиш привітатися, мусиш поводитися, як удома, як нормальна людина. Коли тебе про щось просять, мусиш звернути на це увагу. Ти ж не можеш відвернути очі від людини, яка прийшла. Люди приходять до людей — вони не приходять у простір.

Чи ще один простий закон: «Заборонений скотч».

— Скотч? А чому?

— От робиш ти заклад, тратиш декілька років свого життя, щоб його придумати, потім інвестуєш гроші, втілюєш інтер’єр. Я бігаю, підкручую, як десь лампочка не під тим кутом чи щось не так стирчить. Це моя філігранна робота. А потім людина, яка керує цим закладом, вирішує, що не можна заходити з собакою. Вона друкує на А4, що заборонено приходити з псом, і клеїть скотчем серед того всього інтер’єру! Таких оголошень — кожного дня. Важко пояснити з естетичної точки зору, чому цього не можна робити, тому легше просто заборонити скотч.

Ще скажу одну штуку. Скотч — це уособлення тимчасового вирішення проблеми. Коли я вчився літати, то переганяв літак із Києва. Дивлюся на крила, а вони так прикріплені, що видно шпари. Кажу про це представникові компанії, чий літак. Тоді він витягує скотч і починає приклеювати! Щось не так — скотчем примотали. І цей скотч буде, курва, висіти все життя.

— Що в житті дає Тобі найбільше задоволення?

— Гармонія. Бо гармонія — це коли тобі добре. У цій гармонії дуже багато відіграє моя сім’я. Коли я з ними, мені добре. Добре, коли я серед природи. Якщо людина гармонійно вписується в довкілля, де вона є, то буде щаслива.

— Яку роль відіграла освіта? Де, як, у кого ти вчився?

— В Україні з освітою, мабуть, найбільший клопіт, який є. Поступається хіба медицині. Я не скажу, що отримав блискучу освіту. Хоча, звісно, батьки зробили все, щоб я вчився найкраще, де можна в цьому місті.

Але я точно знаю, що мені пощастило спілкуватися з людьми, які на мене вплинули дуже сильно, і я їх усіх пам’ятаю. Це моя вчителька в гімназії — Катерина Сліпченко, яка потрапила в освіту абсолютно випадково. Сьогодні вона одна з найкращих спеціалістів України з кінематографу, щороку їздить на Каннський кінофестиваль, описує це все. Вона викладала в мене світове мистецтво, і це неймовірний кайф. Вона вплинула на моє подальше життя і мій світогляд. Ми й досі колєґуємо.

Наступна така людина — Маркіян Іващишин. Це вчитель. Він дав змогу мені повчитися на практиці, робити такі речі, які давали віру в себе.

В університеті в мене була вигадана спеціальність — «Країнознавство». Я досі не знаю, що це таке, і ті люди, які його викладають, теж не знають. Але мій університетський декан — Маркіян Мальський — дуже на мене вплинув. Те, як він будував свої стосунки з людьми і як пробував розвивати це все, — добрий приклад.

Найважливіший учитель — мій батько, який навчив бути доброю людиною. А ще він географ, і, напевно, через нього прийшла любов до довкілля та розуміння, де ти насправді. Може, я ще того не розумів, але він із перших років волочив мене всіма музеями і провулками Львова. У мене через те є любов і вміння бачити й цінувати те, чого не бачать інші.

Зараз найважливіші вчителі — це мої партнери. Вони дуже вплинули на мене, і, маю надію, я на них теж. У цій співпраці, у цій постійній інакшості ми багато чого вчимося. Бо людина — як гриб: вона швидко росте, швидко відходить, але вона — те, що вона пропускає через себе.

Найкращим учителем є моя жінка, яка робить моє життя фантастичним. Я в неї багато вчуся. Наші стосунки побудовані на довірі, і кожен довіряє найінтимніше. От така історія з учителями. Це моя освіта, яка триває досі.

— Чим для Тебе є професійність?

— Це тоді, коли ти робиш те, що ти говориш, і готовий за це відповідати.

— Ти відчуваєш тягар відповідальності? Через людей, які працюють у «!FESTі» через великі гроші, які крутяться в бізнесі?

— Звичайно, це відповідальність. Ти ж не можеш просто спати, коли робиться щось зле, не можеш бути спокійним, коли з близькою людиною щось сталося. Але я не вважаю, що люди, які прийшли до мене, — це «мої працівники» або, ще гірше, «підлеглі». Я використовую слово «партнерство». Людина прийшла до мене, ми домовилися робити якісь речі — вона їх робить. Звичайно, я відчуваю відповідальність за неї, коли щось буде не так. Бо коли ми залажали в якомусь ресторані, то це я залажав. Це я. І це моя відповідальність перед ними. Є ще відповідальність перед містом: ти ж у нього втручаєшся. Та найбільша відповідальність — перед дітьми. Ти відповідальний за те, що після себе залишиш.

— Давай поговоримо про бренд. Чому «!FEST»? Чому таке лого?

— У нас спочатку була компанія, яка називалася «Криївка». А потім прийняли рішення бути холдингом, тому й назвалися «Холдинг емоцій». А FEST — близько до фестивалів чи чогось такого. Чи кожна літера щось означає? Та ні! Усім більш-менш сподобалось, та й добре. Ще Андрій спеціально поставив знак оклику на початку, щоб, коли сортуватимуть за алфавітом, ми були першими.

Наше лого таке, бо ми просто червона пляма й такою завжди були. Ми любимо яскраві речі — логотип яскравий. А взагалі, я за своє життя зробив зо півтисячі логотипів різних проектів — від фестивалів до ресторанів. Найважливіше не те, що намальовано, а те, що ти туди вкладеш.

— Чи не думаєте робити ІРО, виходити на біржу?

— Є на це кілька поглядів. Існує думка, що ці речі ведуть до світової фінансової кризи. А є думка, яку проповідують засновники «Ашану». Вони кажуть, що вийти на ІРО — це наче ти виростив дочку, а в 18 років ставиш її на панель, аби продати й заробити на цьому гроші. Як я можу «Криївку» вивести на ІРО, дозволити якимось людям пробувати цим керувати і вносити якісь цінності?

У мене трошки інакші підходи до життя. Я п’ять років тому переїхав до села, тримаю вдома курей, гусей, у мене є осел Павел. Вважаю, що людина має жити в гармонії з природою. Так ти набагато більше побачиш, у тебе буде більше емоцій, аніж ти тут їздиш трамваями. Я люблю це місто, але я тут усього лише працюю.

— А що в Тебе на господарстві?

— Я виріс у місті. У мене все сільське господарство з ютубу. От роблю сир щотижня, але не було кому мені про це розповісти. Чи якась тварина прибігла, а я не знаю, що це за тварина. Заходжу в інтернет і шукаю. Качка відклала яйця — що я з ними маю робити? Як зробити інкубатор? Як побудувати курник? Мені це дуже подобається — це мій світ. От учора я був у Києві у свого друга, який працює в адміністрації президента. Я йому кажу: «Слухай, чувак, у мене питання. Маю п’ять гусей у Вишгороді. Я замовив і не знаю, як їх перевезти. Може, би ти з собою в багажник узяв?»

Я це до чого веду. А що зміниться, коли я продам компанію на біржі, зароблю якусь суму? Як воно впливає на мої яйця в інкубаторі?

— Скільки часу займає господарство?

— Кинув, погодував — та й усьо. А ще з нами живе бабця, яка помагає. Ну, і в мене нема коней чи свиней.

Через день бігаю сім кілометрів у лісі. Почав цінувати цей ліс. Почав кампанію, щоб його не вирубували. Мене ненавидять усі лісники, бо я з ними воюю, журналістів привожу. Вони не розуміють, що це за придурок, який у нього інтерес. А в мене інтереси у Львові, а тут я живу. Я боюся, що ми дітям не залишимо нічого. Цей ліс посаджений ще за Австрії, а ми нічого не посадили, ми лише ріжемо.

Я трошки інакший селянин. Коли переїхав у село, то побачив, що місцеві, які там народилися, ліс не цінують. Вони не ходять туди, їм не цікаво. Не розуміють, що я там роблю. А це ж такий кайф! Ти можеш бачити, коли горіх розквітне, коли з’явилися пуп’янки. Зимою я вистежив у лісі лисицю.

— Бачу під стіною дрова. Що вони роблять в офісі?

— Це капітал.

— Капітал?

— Дрова — це завжди капітал. Це ресурс. Я запланував собі тут поставити вогонь. Я дуже люблю вогонь, щодня розпалюю, на вогні їсти готую.

— На балконі можна палити?

— Так, треба поставити таку металеву чашу — і можна. А коли палиш вогонь, треба дров. Дрова ніколи не зашкодять. Я трохи пожив у селі й розумію, що дрова — це круто. А сухі дрова — ліпше, ніж мокрі, тому я запасся і тримаю їх тут, щоби були сухі.