Олена Притула: «Коли ти досконало освоїш ремесло, починається творчість»

— Олено, розкажіть, будь ласка, чим Ви займалися до «Української правди»?

— Я за освітою інженер. Закінчила Одеський політехнічний університет, факультет гідроакустики та ультразвуку. Пішла туди, бо в мене була дитяча й трохи романтична ідея вивчати мову дельфінів. Зробити так, щоб їхні ультразвуки стали зрозумілі простим людям, щоб можна було з дельфінами контактувати. Я впевнена, що в майбутньому хтось це зробить.

Ми з тепер уже колишнім чоловіком після навчання розподілилися в закритий Інститут суднобудування імені академіка Крилова в Севастополі. Там досліджували звукові коливання підводних човнів. Наприклад, як зробити так, щоби човен звучав для вуха акустика, як зграя великих риб. Це було дуже цікаво: купа завдань із інтегралами, математичними рядами, моделюванням. Але почалися гарячі часи розділення Чорноморського флоту, відбулися події в Форосі, де закрили Горбачова[10]. Ми почали цікавитися цими процесами, і середовище посприяло тому, що довелося займатися інформацією. Я працювала на УНІАР (українська незалежна інформаційна агенція «Республіка»), яку очолював Сергій Набока. Потім працювала на «Reuters» і одночасно на «Інтерфакс-Україну» як кореспондентка в Криму.

Інженерну роботу довелося залишити. Одного ранку я прокинулася і зрозуміла, що коли буду інженером, то все життя доведеться вставати, наприклад, о 7:30, приходити на 8:15, а йти з роботи о 17:27. Подумала, що колись від цього збожеволію. Регулярність у житті — те, що мене дуже лякало. А спонтанність журналістики приваблювала.

— Це, мабуть, навантажує куди більше, як з 9-ї до 18-ї?

— Це щось невіддільне від твого життя. Ти не можеш сказати: отут я живу, а отут працюю. Мені здається, успішними журналістами стають якраз ті, хто ці речі не розділяє.

— А як Ви потрапили до Києва?

— Сталося так, що з чоловіком довелось розлучитися. Трохи пізніше до мене зателефонував Олександр Мартиненко, президент «Інтерфакс-України», і запросив працювати до Києва. Мені не було чого втрачати, я зважилася. Щоправда, коли мій поїзд рушав із Сімферопольського перону, хотілося плакати, повернутися назад і не починати ніякого нового життя.

Як тільки приїхала, мене поставили в президентський пул від «Інтерфаксу». Це була дуже цікава робота. Я мала писати про всі події, пов’язані з президентом: його зустрічі, виступи, візити. Але настав момент, коли ця робота перестала мене задовольняти. Деякі питання стали небажані, м’яко кажучи. А декотрі відповіді президента під час його останньої виборчої кампанії нас просили взагалі не передавати. Кучма мав один меседж для публіки й зовсім інші слова для західних інвесторів. Президент обіцяв МВФ-у, що ціни на газ для населення будуть підвищені, та під час виборчої кампанії говорити про це було небезпечно. Тому й виходило, що Кучма одне казав людям, а зовсім інше — МВФ.

З одного боку, як людина, яка вболіває за свободу слова, я мала б повідомити про це. Але коли ти журналіст інформаційного агентства, то ти не Олена Притула, розумієте?

Ти ґвинтик у системі. Тому й пішла з «Інтерфаксу», а потім уже була «Українська правда».

— І зараз Ви керуєте найбільшим українським інтернет-виданням. Що при цьому відчуваєте?

— Коли бачиш, як росте відвідуваність твого сайту, з’являється гігантський тягар на плечах. Люди заходять на сторінку, щоб дізнатися новини, прочитати якусь цікаву статтю, а на тобі — відповідальність дати людям якісну інформацію. Це така цілодобова річ. Коли щось відбувається вночі, ти не можеш спати, бо люди мусять про це дізнатися. І перше джерело, де вони про це прочитають, — «Українська правда». Розгроми наметових містечок чи інші важливі події, які ставалися о четвертій ранку, з’являлися на УП за півгодини (треба ще прокинутися, зрозуміти, що й до чого, додзвонитися і поставити на сайт).

— Вас це не перевантажує?

— Мені стало набагато легше, відколи з нами Севгіль. Але бували різні часи. Звикаєш насправді. Я ж кажу, що для мене рутина — це найстрашніше, що може бути в житті. А постійна зміна подій — це сфера, у якій я можу жити, почуватися добре.

— Зараз головна редакторка — Севгіль-Мусаєва Боровик. Ви були на цій посаді понад півтора десятка років. Чому вирішили піти?

— По-перше, не зовсім природно, коли власник — одночасно й головний редактор. У всьому світі розділяють такі речі. А ще мене підштовхнула думка, що не можна постійно жити, як білка в колесі. Попри те, що мені добре в такому ритмі, треба ж хоч колись мати змогу розслабитися. Був час, коли я не могла залишити УП навіть на одну годину: переживала, чи не пропустили якусь інформацію, як подали ту чи іншу новину. Я вникала в усе. Потім це було три години, потім — день. Мабуть, так само привчається мама, коли потрохи відлучає дитину та робить її самостійною.

— Розкажіть про свої цінності. Що цінуєте в собі, а що в людях?

— Я бачу в собі багато недоліків. Та мені здається, що головна моя цінність, яка дозволила «Українській правді» вирости, — лібералізм. Я справді вважаю, що в газеті мають бути й такі пункти бачення, з якими я категорично не згодна. Тільки так можна наблизитися до істини.

Ще для нашого колективу дуже важлива свобода. Звучить банально, але саме це наша головна цінність, саме тому ми створили «Українську правду». У країні була цензура, і ми мусили зробити майданчик, де можна вільно висловлюватися.

Не можу пояснити, як людям достатньо, коли їм просто дозволяють заробляти, але обмежують їхні права. Ні, я краще не буду отримувати зарплату, але для мене важливе самовираження, можливість донести свою думку, спілкуватися. Це не просто слова. Я це переживала, не було за що їсти. Мені б хотілося, аби якомога більше людей поділяли таку позицію. Тоді свободи для кожної окремо взятої людини було б значно більше.

— А чим для Вас є професійність? Чи має вона критерії?

— Для журналіста — це вміння швидко розібратися в складній проблемі й просто, але максимально точно її викласти. Якщо людина не достатньо розумна, щоб розібратися, і не достатньо талановита, щоб розповісти про це простими словами, то журналіст навряд чи з неї вийде. Навіть аби ставити запитання, теж треба вміти розбиратися в ситуації.

— Ви за фахом фізик-акустик, а стали журналісткою. Чи складно було так різко змінити фах?

— Нескладно. У школі я не знала, куди піти вчитися, бо мені подобалося практично все: біологія, математика, англійська мова. Гуманітарні речі й математика чи фізика для мене однаково приємні, а формули — це й досі не проблема. Така універсальність зіграла на мою користь.

З іншого боку, талант — це одне, а професійні рамки — інше. І досі пам’ятаю першу новину, яку робила. У мене пішло на неї щонайменше півгодини. З них 15 хвилин я вибирала лід. А коли ти навчаєшся, усе стає дуже просто. Здатність вчитися — теж дуже важлива здатність для журналіста. Коли я побачила, як Саша Мартиненко передає новини, подумала, що й я мушу так навчитися. Він писав кілька цитат, підходив до телефону й починав читати новину «з голови». Зовсім готову, аж до ком. І я навчилася. Спочатку писала лід окремо, а потім увесь текст новини з цитатами. Потім почала й надиктовувати. Новини стали для мене простим горішком. Хоча навіть у звичайнісіньких новинах можна багато чого розказати. Дуже багато. Тільки тоді, коли ти досконало освоїш ремесло, починається творчість.

— Розкажіть більше про своїх учителів. Де, як, у кого вчилися?

— Саша Мартиненко, якого вже згадувала, був моїм учителем. А ще редактори в «Інтерфаксі» вчили мене. Я ж була кореспондентом у Криму, а це важливе місце. Раніше політики туди приїздили на відпочинок, перемовини. Кучма, Єльцин. Я потрапляла на дуже серйозні події, й важливо було не помилитися.

І життя завжди вчить. Бувають безболісні уроки, а буває і навпаки. Пригадую одне з перших моїх завдань у президентському пулі. Кучма мав зустрітися з Єльциним, і це стосувалося важливого договору між Україною та Росією. Мені треба було ставити запитання, про що вони збираються говорити. І от я, дрібна й недосвідчена, підхожу, запитую, а Кучма каже: «Ми поговорили телефоном і перенесли зустріч». Нормальний журналіст запитає: «Чому перенесли, коли зустріч таки відбудеться?» А я кажу: «І все ж таки, якби зустріч таки відбулася, про що б ви поговорили?» Це навіть соромно згадувати, але такі речі, думаю, траплялися в житті кожного журналіста.

2003 року мені пощастило виграти стипендію від Стенфордського університету. Дивовижна річ, яка стається раз у житті. Тобі дають на рік $60 тис. Їдеш в один із найкращих університетів світу. В Пало-Альто, де практично не буває дощів і морозів, де університет із шикарною бібліотекою, найкращими в країні викладачами та студентами. Тобі кажуть: «Олено, можеш вибирати які завгодно заняття. Просто ходи й розвивайся». Така-от стипендія. По-буржуйськи, я вважаю. І це був час, коли в Україні я могла збожеволіти від стресу після смерті Ґонґадзе та роботи в опозиційному виданні. 2003 рік відродив мене, дав сили, можливість озирнутися назад і зрозуміти, що відбулося з «Українською правдою» за ці три роки, дав час подумати, куди рухатися далі. У мене були плани щодо цього, але 2004 року, щойно я повернулася, відбулася Помаранчева революція, і ми знову працювали зранку до вечора і цілими ночами.

— Чи є правила, які Ви ніколи не порушуєте?

— Намагаюся бути чесною і порядною людиною. Чесність — це для мене навіть фізіологічна річ. Як була молодою, доводилося брехати, навіть у несуттєвому. Це погано відбивалося на моєму організмі. Не могла ні спати, ні їсти. Це настільки протиприродно моїй фізіології, що я вирішила не брехати ніколи.

Та були, на жаль, у моєму житті рідкісні моменти, коли й не брехати не можна. Доводилося втішати маму Георгія і якось повертати її до життя. Якийсь час підтримувати в ній думку, що Гія може виявитися живий, що повернеться. Це була брехня, та інакше вона б перші місяці не витримала.

— А що в житті дає Вам найбільше задоволення?

— Прості людські речі. Я, на жаль, не дуже люблю спілкуватися. Я закрита людина й асоціальний тип, тому мені приємніше пересадити рослину, покопатися в землі. Приготувати смачну їжу — це теж дуже добре.

Не люблю ні виступати, ні говорити промов. Це не моє, не затишно мені так. Та коли ти спілкуєшся з молодим поколінням і починаєш розповідати їм, як треба писати, робити новини, розказуєш їм про свій досвід, то це приносить задоволення.

— Я б ніколи не подумав, що Ви не любите спілкуватися. Ми вже десь дві години говоримо.

— «Українська правда» — це єдина тема для мене. Як робити новини, сайт, як привернути читача — це єдине, про що я можу говорити вічно. Я не буду розмовляти на іншу тему. Дехто знає цей мій секрет. Для того, щоб їм поговорити зі мною, кажуть: «Нам треба знати, як просунути сайт». Легко! Про це я з великим задоволенням. І допоможу всім, бо люблю конкуренцію. Тільки чесну. Коли хтось робить те саме, що й ти, але краще, то в тебе з’являється драйв їх випередити.