Олексій Малицький: «Людина може зникнути, а от її слово — залишиться»

— Олексію, як Ти прийшов у бізнес?

— Я породистий підприємець (сміється). Мій батько, дід і прадіди були підприємцями. Один мій прадід був у пана десятником, тобто завідував людьми й займався проектним менеджментом, можна сказати. Інший дідусь брав у селян худобу й водив її на забій. Але комуністична влада вбивала підприємництво. Фізично вбивала. Брата мого прадіда, який мав магазин у Самборі, вивезли в Сибір за цей магазин. Прабабуся по іншій лінії була бухгалтеркою в церкві, попри те, що не вміла писати. У війну вона вижила завдяки тому, що торгувала на базарі. Так усі лінії склалися, що в мене з дитинства цей хист.

— Хист — це одне, але чи був намір? Чи Ти змалку знав, що будеш займатися бізнесом?

— Не уявляв, хоча були прецеденти. На морі, як був малий, робив із мушель «висульки» й продавав їх. Здавав у оренду велосипед за наклейки. Це все ще до п’ятого класу. Розкажу про останній великий бізнес-проект того періоду, після якого закрили мою підприємницьку діяльність. У Дрогобичі відключали воду, а в нас була криниця. Я побачив у цьому можливість. Брав пляшки, кип’ятив їх, наливав туди води й розносив сусідам по 15 копійок. Виходить, я продавав воду. Але сталося так, що на третій день прийшов до батька сусід і каже: «Що за херня, твій син воду продає?!» Батько сказав мені кілька слів і закрив бізнес. Так я дізнався, що таке вплив зовнішніх сил, рейдерство. Але ідея була цікава. От зараз я консультую інші бізнеси й розглядаю можливість інвестувати в мінеральну воду. Повернувся до того, чим займався в дитинстві, у 99-му році.

Під час тої розмови батько вбив мені в голову таку штуку, що заробляти на друзях — це погано. Насправді, ти ж не просто заробляєш, ти їм допомагаєш. Якщо тобі дають за це гроші, то це їхній вибір. І якщо допомагаєш, а тобі це компенсовують фінансово, — це нормально. Та нам часто вбивають у голову, що заробляти не можна.

— Але ж батько теж підприємець, звідки така відмінна філософія?

— Батько має фірму в Дрогобичі, але це не великий капітал. Він пройшов багато шляхів, знає, наскільки це важко в Україні. Батько, можливо, не хотів такої долі для своїх дітей, тому й відгороджував. До 22 років у нас із ним були розмови, чи варто мені рухатись у цьому напрямку.

— Пропонував альтернативу?

— Я не хотів до Києва, але батько прагнув, щоби я поїхав туди; і так сталося, що я потрапив на платне в Києво-Могилянську академію. У Києві відкрив очі, як що відбувається, і в університеті почав рухатися, робити різного роду вечірки, чемпіонати, благодійні акції. А ще в Могилянці ми робили проект «Посміхнись, Україно». Я зараз говорю про проектний менеджмент, тобто бізнес рухається, коли ти робиш проект. У підприємництві, як у виді спорту, адептом якого я є, неважливо, який проект. Важливо, які інструменти ти використовуєш для своїх цілей, як ти робиш, як підходиш до речей. А чи робиш ти столи, чи ресторани, чи супермаркети — не так важливо.

— Чим для Тебе є професійність?

— Це коли є конкретний обсяг роботи і є достатній набір інструментів, розуміння справи, щоби прогнозувати свій результат. Якщо ти викличеш електрика додому, ти ж чекаєш від нього результату, а не: «Ой, та в тебе лампочка якась не така, і дроти якісь треба перетягнути, а я не знаю як... А скільки в тебе є грошей, щоби я це відремонтував?» Професіонал знає, скільки коштують його послуги. Для прикладу, я консультую бізнеси, і, якщо до мене приходить підприємець, це коштує умовно тисячу гривень. Якщо до мене звертається компанія, тоді десять тисяч гривень. Якщо це проект, то сума залежатиме від того, скільки часу я на це витрачу. Все. Я не хочу більше й не хочу менше. І я чітко можу гарантувати результат.

— Яку роль відіграла освіта? Де, як, у кого Ти вчився ?

— Найбільший вплив — це точно батько. У нього магазин і п’ять фур їздить. Я бачив, що він робить, і підсвідомо це мені подобалося. Та батькові бракувало освіти, він хотів, щоби я вчився і не повторював його помилок. Але тільки ті граблі дорогі, які тебе сильно вдарили.

І ще мене надихнув щось робити Женя Чичваркін. Це засновник мережі «Евросеть», який зараз утік до Лондона, бо його переслідували силові структури в Росії. Я прочитав про нього книжку «Чичваркин Е...гений». Зрозумів, що це проста людина, яка зробила щось дуже круте. Потім я знайшов Річарда Бренсона. Я з ними обома уявно ділився всякими штуками, і це дуже сильний психологічний прийом, до якого я сам дійшов. Коли траплялися труднощі, я думав: «Чуваки, от що би ви зараз робили?» А вони мені просто казали: «Роби, чувак». Це дивно, може, звучить, бо ти спілкуєшся «з нереальними людьми», але це наштовхнуло мене на дуже багато класних ідей. І підсвідомо ти перекладаєш відповідальність на них.

— А реально Ти з ними спілкуєшся ?

— 2015 року я був на виступах їх обох і з Чичваркіним спілкувався. З Бренсоном — ні.

— Університетська освіта щось важить для Тебе?

— Хотів кинути університет декілька разів, та космос складався якось так, що я залишався. Обіцяв батькам, що закінчу. Є в мене така мета — сьомий президент України. Це найпростіший спосіб пояснити, якого масштабу змін я хочу в країні. Тож я не хотів у магістратуру, але потрібно повної вищої освіти, щоби стати президентом. Тому я закінчив Могилянку (сміється).

— І Ти серйозно віриш, що будеш президентом?

— Я хочу змінити державу, і не так важливо, чи я буду президентом, чи хтось інший. Сьомий президент — це максимально корисний і швидкий спосіб, це економія часу при поясненні. Наприклад, мене питають: «Що ти хочеш зробити в житті?» Замість довгого «змінити країну, покращити життя українців, просунути весь цей колгосп уперед...» я кажу щось, що в усіх викликає зрозумілі асоціації: «Хочу бути сьомим президентом України». Я розумію, яка це відповідальність, але ми ж нікуди не дінемося з цієї країни.

— Не всі так думають.

— Так, багато людей їдуть, але я думаю, що вони повернуться. Це все природні процеси.

— А чому Ти не хочеш їхати?

— Я хотів би поїхати на рік, щоб пожити за кордоном. Мене цікавить цей досвід. Пожити там, щось зробити. Але зараз поки що не бачу, як це можливо, й у мене тут занадто багато планів і речей, які я роблю. Мені не так просто відірватись. І треба з чимось конкретним їхати, поки що я не бачу, з чим. Але на якісь півроку я би поїхав пожити й подивитися, що там відбувається. Америка, Малайзія...

— Такі сентиментальні речі, як свій дім, своя земля — важливі для Тебе?

— Свій дім і своя земля — це те, чому відбуваються всі ці події останніх двох років. За кордоном я не бачу свого життя, пов’язую себе з Україною. І я впевнений, що тут усе буде добре.

— Що Ти найбільше цінуєш у собі?

— Це дуже егоїстично. Не можна так себе оцінювати.

— Спробуй.

— У кожного є зв’язок із космосом. Але хтось із дитинства його замилює, а хтось — розвиває. От у мене є дар інтуїції і зв’язку з космосом. Космос — маю на увазі Бог, ноосфера. Думки даються не одній людині, а людству, багатьом, у кого відкрита антена до цих думок. Наприклад, торік в Іспанії придумали голубе вино. А в мене вже три роки лежить презентація: «Ідея голубого вина в Україні». Я тоді знайшов спосіб, як його робити: у Криму є натуральні складники, які надають голубого кольору. Таких прикладів дуже багато.

— Що Ти цінуєш у людях?

— Уміння відповідати за «базар». Я з Дрогобича й знаю, що таке відповідати за свої слова. Це найголовніша риса, яка чомусь мало притаманна українцям. Та, з іншого боку, я щоразу зустрічаю все більше людей, які відповідають за слова. Це найцінніше.

— А що Тобі дав Дрогобич ?

— Дрогобич дав розуміння: звідки ти, хто ти є. Парєнь із Дрогобича, що б ти не робив. Я ніколи не кажу, що я з Києва. А ще я вважаю, що Україна зростатиме завдяки тому, що люди, які чогось досягнули, будуть піднімати свої регіони.

— Від чого Ти отримуєш найбільше задоволення?

— Досягнення результату. От я ставлю цілі й досягаю їх. Важливо тренувати цей м’яз і не здаватися.

— А чи є речі, які Тебе обтяжують у роботі?

— Комунікації з нерозумними людьми. Такі люди не цікавлять мене, навіть обтяжують. Я намагаюся їх максимально уникати. Нерозумна людина — це не в розумінні освіти: це та, яка все знає або має чіткі шаблони, і ніяк інакше.

— Чи є в Тебе відчуття відповідальності за те, що робиш? Бо підняв щось і тепер мусиш постійно тримати на своїх плечах.

— Павло Шеремета, мій колишній викладач, казав: «Спитають не з тих, хто нічого не робив, а з тих, хто міг, але не зробив». Мені дано робити те й те. І я відчуваю відповідальність за той набір інструментів, який у мене є. Не всім людям дано так бачити світ, як бачу його я, кожен бачить по-іншому.

Проблема теперішнього суспільства в тому, що всі говорять: хочу робити бізнес, не хочу робити на дядю. Ні, робити на дядю — це, можливо, найкраще, що траплялося з тобою в житті. Виховувати трьох дітей чи бути тренером із каякінгу — це класна мета. Бути батьком чи матір’ю — це прекрасно. З цим треба змиритися. Якщо тобі це дано — не треба більше. А дехто тужиться, йому неприємно і з часом він розчарується. Та не всім дано робити бізнес. Кожен вид спорту вимагає прокачування певних груп м’язів. У когось може бути таке співвідношення одних м’язів до інших, що він цим спортом займатися не може. Хтось не може бігати, а хтось — займатися пауерліфтингом.

— А якщо людина все ж працює на дядю й дуже через це мучиться ?

— Треба подивитися, чи тобі тяжко від того, що ти робиш на дядю, чи просто тому, що дядя ненормальний або ти не любиш свою роботу. Дядя ненормальний — піди до іншого. Кожен може робити, що хоче. Ти можеш бути на Балі, працювати офіціантом і займатися серфінгом. Кожна мрія має шанс здійснитися. У житті можливо все.

— Чи є принципи, які Ти ніколи не порушуєш?

— Правила — це обмеження, але я стараюся не обманювати. Коли люди тебе обманюють, — це найгірше, що може бути. Можна багато речей пробачити, але обман — це як інфекція гнилі. Це кінець. Я стараюся дотримувати слова. Я можу про щось забути, як позавчора про наше інтерв’ю, але прилетів до Києва, щоби встигнути. Наступний шанс — я мусив би приїхати до тебе у Франківськ, бо для мене важливо тримати слово. Після людини нічого не залишається. Людина може зникнути, а от її слово залишиться. І це єдине, що існує.