Тарас Вервега: «Професійність — це коли ти готовий віддати все, аби щось робити»

— Як Ви прийшли у «SoftServe»?

— Я приєднався до «SoftServe» влітку 1994 року, після того, як закінчив Львівську політехніку. Це було через п’ять чи шість місяців після створення компанії. Тоді вона не мала нічого, крім ідеї та бажання працювати. Було четверо чи шестеро людей, у тому числі Тарас, Ярослав, два інші засновники — Юра Василик та Ігор Мендзебровський, які юридично і де-факто заснували компанію 1993 року.

У той час великого вибору та й можливостей не було. З роботою дуже складно. Я закінчив інститут із червоним дипломом і планував вступати в аспірантуру, але державного місця для мене не знайшлося, а платного я собі дозволити не міг. Тому пішов у політехнічний інститут на досить дивну посаду: у моїй трудовій вона була записана як «стажист-дослідник». По-простому, це була наукова діяльність. Я мав багато вільного часу й прийшов у «SoftServe».

— Ви вже тоді розуміли, що будуєте глобальну компанію?

— Звичайно, ні. Були мрії, але уявлення, що це буде компанія такого масштабу, як вона є сьогодні, ми не мали. До 2000 року взагалі було дуже важко.

Не треба забувати й того, що основою нашого бізнесу є інтернет. Клієнти ж не тут, і можливість передати їм роботу — ключова здатність компанії. Інтернет у середині 90-х в Україні був, м’яко кажучи, слабенький. Наш офіс розміщувався на Привокзальній. У Львові було всього три точки доступу до мережі. Одна з них — на вулиці Чайковського. Отже, закінчували код, записували його на дискету, сідали на велосипед або трамвай і їхали в центр, на Чайковського. Там уже було домовлено про доступ до комп’ютера на певний час. Сідали й від півгодини до години пробували передати той код із дискети на другий бік океану. А проблеми траплялися різноманітні, інтернет же поганий. Коли переривався зв’язок, треба було починати спочатку. Часом приїжджали, а чомусь на дискеті виявлялася не вся інформація, і ми мусили повертатися в офіс, аби перезаписати. Дивно зараз, але так це тоді виглядало.

— Як це сприймав замовник?

— Замовник мав у певній годині зайти на певний сервер, і продукт уже мав там бути. Якщо шукати причини, чому «SoftServe» опинився там, де він є сьогодні, то одна з них — це безумовна відповідальність. Уже тоді ми мали чітке розуміння, що якщо ти пообіцяв замовникові, що не пізніше дванадцятої за нью-йоркським часом продукт повинен бути на сервері, значить він там має бути, попри всі складності. Це ДНК компанії від самого початку і дотепер. Те, що ми це змогли забезпечити, стало нашою перевагою.

— Якою Ви бачите свою роль у «SoftServe»?

— Одна з ключових здібностей керівника — зробити так, щоб компанія могла без нього розвиватися. Я фокусуюся на тому, щоб «SoftServe» не застиг у своєму розвитку, не ввійшов у стан аристократизму. От буває, що все добре, компанія успішна і настав час розслабитися, насолоджуватися успіхом, почивати на лаврах. Я роблю все, щоби «SoftServe» не потрапив у такий стан, бо, насправді, це початок занепаду будь-якої компанії. Спершу вона руйнується культурно, а потім ми вже бачимо наслідки фінансові, ринкові, але не навпаки. Дуже рідко компанії отримують фінансовий удар, а потім падають. Хороші компанії ніколи не розваляться від фінансового удару.

Вони перегрупуються, змінять стратегію, адаптують тактику й будуть рухатися вперед.

— Розкажіть про свої цінності

— Почнемо з пункту бачення бізнесу. У бізнесі, як і в житті, дуже важлива віра в людей і довіра до них. Тільки таким способом ти можеш побудувати щось серйозне і велике.

Ще одна цінність — друзі, команда. Це також пов’язано з тим, що я ріс у радянські часи, потім настали дуже смутні 90-ті. Це був непростий час і фінансово, і з погляду банального виживання. Кажуть, сьогодні важко і погано, та насправді наше «погано» — це дуже добре порівняно з тим «добре», яке було у 80-х чи 90-х. У такі часи тим більше потребуєш вірних друзів, команди, на яку можеш покластися. Разом із командою боротися за виживання у складних умовах набагато легше.

— Чим для Вас є професійність?

— Професійність можна розбити на дві частини. Одна — необхідна, друга — яка додає. Перша: ти повинен мати експертні знання у своїй галузі. Але також, щоби бути професійним, тебе має захоплювати те, чим займаєшся. Ти повинен отримувати virgin[5] задоволення від роботи, навіть коли виконуєш її двомільйонний раз. Без passion[6](коли очі горять і серце хоче, якщо по-простому), коли ти робиш роботу від години до години, під нагайкою і тільки через те, щоб отримати гроші, то це не професійність. Професійність — коли ти готовий віддати все, аби щось робити. А коли тобі це подобається, коли в тебе горить бажання, ти отримаєш заслужену нагороду.

— А що дає Вам найбільше задоволення?

— З часом відповідь на це питання змінюється. Якби мене запитали в 15 років, я би сказав: «Піти з дому гуляти до пізньої ночі, щоби батьки не кликали». Якби мене запитали в 20 років, то це були б вечірки з друзями. Якщо б мене запитали в 30 років, сказав би, що «SoftServe».

Зараз найбільше задоволення дають мені дві речі. Перша — сім’я, діти. Дуже цікаво дивитися, як вони ростуть, стають із кожним роком усе доросліші і ставлять усе складніші й щоразу різні запитання. А друге — це розвиток бізнесу в широкому розумінні цього слова. Мені дуже подобається сам процес створення нових компаній. Деякими я зараз займаюся. Подобається допомагати молодим створювати і розвивати свій бізнес, стараюся це робити якомога частіше. І подобається бачити, як в Україні ми будуємо щось таке, чого вчора ще не було.

— Чи є правила, які Ви ніколи не порушуєте?

— На цю тему є мій улюблений анекдот: «Якщо джентльмен не може виграти за правилами, він змінює правила». Без сумніву, є правила «не вбий» і «не вкради», які порушувати не можна. Але якщо говорити ширше, то в нашому житті багато разів доводиться йти на компроміси із собою. Особливо це помітно з часом. Думав, що в 20 років ти ніколи цього не робитимеш, у 30 років здається, що в цьому нема нічого такого, а в 40 — це вже само собою зрозуміло.

Я говорив про команду, друзів — у цьому контексті є правило «не зрадь». Друзям, їхнім очікуванням щодо мене я не зраджую. І того самого я очікую від них.

— Яку роль відіграла освіта? І де, як, у кого Ви вчитеся?

— Освіта — це ключ до успіху в нашому суспільстві. Ми живемо в час, коли не достатньо школи чи університету. Ти повинен постійно вчитися. Дуже швидко з’являються нові виклики, технології, ідеї. Через те останнім часом на форумах чи конференціях постійно звучить фраза: «Не треба просто вчитися — треба вчитися вчитися». Це стало основою сучасного успіху.

Я постійно вчуся. Закінчив університет, вчився в аспірантурі, потім — у бізнес-школі, проходив різноманітні тренінги. Останні декілька років я член всесвітнього клубу YPO[7], де об’єднуються люди, які шукають нові ідеї і смисли. Це теж освіта. Ти спілкуєшся з людьми, які на тому рівні, що й ти, або й вище. Ти від них отримуєш нові ідеї, сенси, нове розуміння, бачення, на які ти досі не звертав уваги.

Також освіта — це спілкування з молодими людьми. Я дуже люблю зустрічатися зі студентами Українського католицького університету. Переважно я їм щось розповідаю, але, насправді, я від них отримую новий погляд на речі. Вони озвучують питання, які треба самому собі поставити.

Освіта — це ключ до успіху. Зупинятися не можна. Як і в бізнесі не можна зупинятися, бо, як тільки зупинишся, почнеш падати. Немає поняття стабільного рівня як у бізнесі, так і в житті. Якщо ти не будеш розвиватися, вдосконалюватися, займатися самоосвітою, то це стане початком занепаду.