Борис Ґудзяк: «Вірю, що Божа благодать благословила цей заклад»

We use cookies. Read the Privacy and Cookie Policy

— Як Ви прийшли до УКУ?

— Це радше УКУ прийшов до мене і є зі мною вже майже 50 років. Але дозвольте спочатку. Коли Патріарх Йосиф Сліпий прибув до Рима після 18 років ув’язнення в радянських таборах, одним із перших його рішень 1963 року була декларація і канонічний акт створення Українського католицького університету. Через п’ять років він почав їздити по всьому світу, відвідуючи великі громади українців. Мені було сім років, коли громада в Сиракузах призначила мене, щоби я в гуцульському кептарику вітав його на летовищі. Очевидно, що тоді я не міг зрозуміти, який буде мій стосунок до цієї особи протягом життя і що саме це приведе мене до його проекту УКУ. Але якоюсь мірою так і сталося.

Фотографія з цієї зустрічі була в нашій вітальні, а тому щодня перед моїми очима. Вона стояла на фортепіано, на якому ми мусили вправлятися грати. Я музично необ-дарований, і гра не дуже йшла, тож я часом задивлявся на фото.

Коли ж мені було 14 років, батьки взяли нас із братом у паломництво до Рима (тоді якраз відбувалися українські дні в Римі). Там Патріарх Йосиф Сліпий у прототипі університету, який уже був збудований, започаткував літню навчальну програму. Ми з братом прислуговували на Службі Божій у храмі Святої Софії. Так я вперше зустрівся з УКУ та поглибив контакт із його творцем — Йосифом Сліпим.

Після цього я почав відчувати покликання до глибшого духовного життя, до священства. Та мій батько, моє молодіжне середовище й середовище української інтелігенції не дуже це підтримували. Їхня аргументація була така: шкода молодого хлопця, він добре вчиться, виглядає нормальний, «до людей подібний», а так — змарнується як священик. Я вирішив спершу закінчити університет у Сиракузах, але для мене також дуже важливо було ще застати Йосифа Сліпого. Тому я закінчував навчання прискорено, встиг за два роки і вже 19-річним хлопцем приїхав до Рима з дипломом бакалавра біології та філософії.

І в Римі три роки я мав нагоду жити в маленькій спільноті під омофором Патріарха Йосифа. Нас там було 11 чи 12, а часом і 15 хлопців. Ми жили в одному будинку з патріархом, щодня його бачили. Мали курси в рідному УКУ, який міг бути тільки прототипом університету, адже не було кадрів і ресурсів, щоби мати повноцінні навчальні програми, і одночасно навчалися у відомих римських університетах. Але вже тоді ми «бавилися» творенням університету. Мені був 21 рік, коли ми вперше «формували» програму богословського факультету. Сідали й думали, як би ми такий факультет організували. Це був дуже юний досвід, початкові чернетки. Тоді ще навчався на другому році богословських студій (аналог четвертого курсу семінарії). Уявіть, для прикладу, фізиків, які на четвертому курсі планують фізичний факультет. Такі були в нас мрії.

Після навчання в Римі були докторські студії в Гарвардському університеті, різні навчання і стажування, але УКУ був завжди зі мною. Щороку приїздив до Рима. Коли Україна стала незалежною, Блаженніший Мирослав-Іван Любачівський (глава УГКЦ з 1984 до 2000 року) попросив мене працювати над проектом відновлення Львівської богословської академії, що стала фундаментом для створення у Львові Українського католицького університету, який є одночасно спадкоємцем і матірним університетом УКУ в Римі (тепер УКУ в Римі є філією львівського і називається Інститутом св. Климента Папи).

— Чи відчуваєте Ви тягар відповідальності за УКУ? Або якийсь інший тягар, повязаний із цією працею?

— УКУ на мені не тримається, у мене багато інших обов’язків, які вимагають особливої уваги, і тому «перша дитина», Богу дякувати, росте під опікою дуже доброї команди під керівництвом о. ректора Богдана Праха. Я служу президентом університету, тому певний вплив є, але вірю, що це Господнє діло, що Божа благодать благословила цей заклад і відбувалися різні чуда. Наприклад, уявіть собі: акредитація богословської програми прийшла через 12 років після заснування факультету (перший набір студентів відбувся 1994 року, а державну акредитацію він отримав 2006 року). Тобто студенти вступали на навчання з неакредитованою програмою. Це були відчайдухи, характерні люди.

Часто бракувало грошей. Ми пройшли різні моменти, і спільнота це переносила. Отець Михайло Димид, перший ректор Львівської богословської академії, відважно працював, щоби здобути будинок на вулиці Свєнціцького. Ми кинули цілорічний бюджет на його купівлю у вересні, і так вийшло, що вже не мали грошей, аби полагодити опалення. Через це в грудні 96-го року в нашому будинку було -9 градусів. Але треба було ризикувати. Ніхто не звільнився і не відступив. Потім з’являлися інші виклики, і те, що ми з ними давали собі раду, вказувало на велику Божу благодать. Інакше це було б неможливо.

Є сотні працівників, студентів, тисячі партнерів і донорів, які дуже щиро та щедро ставилися до цієї інституції. Кожен вклав свій час, зусилля, талант чи скарб. Моя роль була в тому, щоби пропонувати загальні засади та їхнє втілення в корпоративну культуру й зберігати мир, адже талановиті люди часто мають свої принципи й не завжди прості характери. Наше завдання є жити в мирі, радості і в братній любові творити цю атмосферу. Я намагався шукати людей, які кращі від мене: чи в компетентності, чи морально. Це люди, на яких я дивлюся й кажу, що хотів би таким бути.

— А що Ви найбільше цінуєте в людях?

— Ціную щирість, відкритість, безпретензійність, творче спрямування. Дуже важливий гумор. Це якість, яка бачить більше. Добрий анекдот полягає в несподіваному повороті, ніби наратив нас веде в одному напрямку, але раптом відкривається несподівана перспектива, яка творить широту, і це викликає усмішку. Це робить Ісус. Як у випадку тої жінки, яку піймали на гріху (Євангеліє від Івана, розділ 8). Він каже, що добре, браття, за законом треба каменувати, але той, хто між вами без гріха, нехай кине камінь першим. У книжників була перспектива закону та гріха людини, а Ісус розширив контекст. Я думаю, Він відійшов від цієї ситуації з усмішкою. Гумор розширює горизонти, дає повітря, відкриває. Він також приносить смирення, бо треба вміти сміятися з себе, бачити власні парадокси та слабості у світлі Божого благословення. Тоді наші слабості й наші невдачі не є приводом до депресії, ми просто сміємося й просимо Божого милосердя. Коли ми можемо так ставитися до різних питань, ми відкриваємо рівень і динаміку таїнства.

Гумор — це щось подібне до таїнства, це щось символічне, що відкриває більше. Це як ікона. Дивимося на ікону, а вона несе нас «поза», відкриває нам образ Божества. Коли ми в стосунках можемо одне одному відкривати щось більше, тоді з’являється багато натхнення, бо ми впускаємо Святого Духа. Інакше ми Його витісняємо, не залишаємо місця. Таким є мій досвід у спілкуванні з різними людьми.

Один із наших архітекторів з Америки часто казав, що він атеїст. Він так часто це повторював, що я казав: «Майкле, ти мене хочеш переконати чи себе?» Водночас він дуже хотів будувати церкву. Якщо дивитися ідеологічно, то це наче не надто пасувало, але з іншого боку, якщо подивитися таїнственно, може, ця церква мала для архітекторів бути нагодою до їхнього духовного прозріння, навернення, поглиблення.

— Чим для Вас є професійність?

— Очевидно, має бути компетентність, підготовка й навички, досвід. Це важливі речі. Має бути не лише відданість справі, але й цілісність у цьому. І дай Боже, щоби була радість.

— Що дає Вам найбільше задоволення, щастя?

— Гарна, спокійно відправлена Божественна Літургія і спілкування з людьми. Тобто бути в любові до Бога й до ближнього.