Українська правда

«Українську правду» щоденно читають близько 600 тис. людей. А 24 січня 2014 року, під час подій на вулиці Грушевського в Києві, сторінку УП відвідало понад 1,6 млн користувачів. Це стало рекордним для українських інтернет-ЗМІ показником. Така велика аудиторія — результат понад 16 років праці, незалежності ресурсу від бізнес— чи політичних кіл, а також оперативності роботи. Інформація на УП з'являється не пізніше як через півгодини після події, навіть якщо вона трапилася вночі. Без перебільшення можна говорити й про те, що «Українська правда» не лише висвітлювала події Революції гідності, але й була одним із її каталізаторів. Насамперед завдяки резонансним журналістським розслідуванням, що нині є візитівкою видання.

Заходимо на сайт «Української правди». Відразу під логотипом бачимо: «Заснована Георгієм Гонгадзе в 2000 році». Ім’я Гонгадзе асоціюється в українців із боротьбою за свободу слова та різкою критикою влади, а надто президента Кучми, за що журналіст поплатився життям. Та мало хто знає, як Георгій прийшов в УП.

Народився майбутній журналіст у Тбілісі. Служив у Афганістані. Восени 1989 року переїхав до Львова як представник інформаційного центру Народного фронту Грузії. Перевівся на факультет іноземних мов університету імені Івана Франка. Одночасно з навчанням працював у інформаційній службі Народного руху України, створив грузинський культурний центр «Багратіоні». 1991 року повернувся до Грузії, щоб долучитися до повстання проти Звіада Гамсахурдія. Пізніше побував у Сухумі, де знімав документальні фільми про війну. Один із них — «Тіні війни» — присвятив українцям, членам УНА-УНСО, які загинули в Абхазії. Отримав тяжке поранення і дивом залишився живий — лікарі нарахували в його тілі 26 осколків.

Згодом Георгій Гонгадзе знову повернувся в Україну, де продовжив займатися журналістикою. 1995 року разом із дружиною переїхав до Києва. Саме там 1999 року почалася історія «Української правди».

В листопаді 99-го Леоніда Кучму вдруге обрали Президентом України й журналістам на його прес-конференціях почали роздавати списки питань.

«Георгій тоді працював фрілансером і становище його було дуже важке. Якщо ти описуєш реальну ситуацію, то не можеш не критикувати Кучму. І ви не повірите: 2000 року не було де публікувати такі матеріали», — згадує колега Гонгадзе, співзасновниця і теперішня власниця «Української правди» Олена Притула. Вона тоді працювала в президентському пулі агенції «Інтерфакс-Україна». Однак прийшов час, коли Притула зрозуміла, що більше не може там залишатися. Переломним став момент, коли в листопаді 99-го Леоніда Кучму вдруге обрали Президентом України й журналістам на його прес-конференціях почали роздавати списки питань. Олена Притула звільнилася.

У грудні того ж року Гонгадзе та Притула організували поїздку до Сполучених Штатів Америки. «Відразу після виборів Кучма полетів до США, — пояснює Олена Притула. — Його поведінку дуже коригували західні колеги, і ми сприймали Штати як важіль впливу на Кучму, який би дозволив нормалізувати ситуацію зі свободою слова». А перед тим Гія, як називали його друзі, написав звернення про неможливість цензури й ходив із ним у парламент, збирав підписи. Цей документ журналісти передали в Держдепартамент США, однак реакції на звернення не було, та й жодних аудієнцій із офіційними особами високого рангу організувати не вдалося. Натомість домовилися про зустрічі з українською діаспорою у Вашингтоні та Філадельфії. Користі з цього, знову ж таки, було мало. Швидше навпаки. Не всі діаспорці поставилася до візитерів неприхильно. Деякі розкритикували їхні дії, мовляв, нащо виносите сміття з хати, спробуйте самі розібратися. Були навіть коментарі на кшталт: «Кучма вже українською почав говорити, а це щось-таки значить».

Хоча реального результату поїздка до США не дала, Кучма звернув на неї увагу й прецедент його розізлив. Олена Притула згадує, що після того до неї підходили охоронці Леоніда Даниловича. Вони добре знали її як журналістку й «по-дружньому» попереджували, аби була обережною.

Той візит спричинив ще один несподіваний наслідок. Поки журналісти перебували у Штатах, Кучма вже повернувся з Вашингтона й призначив прем’єр-міністром Віктора Ющенка. Той, відповідно, сформував новий уряд. Притула та Гонгадзе знали про це, але довго не могли довідатися, хто ж став членами кабміну. Це було фізично неможливо, позаяк інтернет-ЗМІ в Україні лише зароджувалися. Тоді їм прийшла в голову ідея створити «інтернет— сторінку, де будуть усі найважливіші події дня країни».

Георгій почав працювати над виданням, щойно повернувся в Україну. Знайшов людей, які розробили дизайн і запрограмували сайт. Довго радилися, як назвати. «Мені подобається надавати давнім назвам нового сенсу, — каже Олена Притула. — «Правда» — це затягане комуністами слово, яке поєднує стару Україну, що майже не змінилася, й нову форму інтернет-ЗМІ. Це спрацювало. Хоча потім упродовж десяти років ми отримували листи діаспорян, які питали, чи УП — це не комуністична газета».

Запуск видання запланували на 16 квітня 2000 року — день референдуму з приводу реформи державного управління. Але з технічних причин «Українська правда» дебютувала на день пізніше. Перші кілька публікацій присвятили результатам референдуму.

Грошей видання на той час не мало. Грантів теж. Аби якось проіснувати, доводилося шукати спонсорів, і займався цим Георгій Гонгадзе. «Була тоді домовленість із певним Петровичем, близьким до Євгена Марчука, — розповідає Притула. — На той час він справляв враження порядної людини. Політик, безумовно, але Георгій ніколи не домовлявся про піар в обмін на гроші. Щодо їхньої кількості, то це було $2 тис. на місяць — на зарплати, оренду приміщення, комп’ютери...»

Однак політика вилізла боком, і дуже скоро «Українській правді» не вистачало власного контенту, тому видання періодично публікувало матеріали газети «Грані». Серед них у травні 2000 року в УП вийшла стаття «Претенденты в президенты, расслабьтесь!», де журналістка Тетяна Коробова гостро критикувала Марчука. Фінансування обірвалося миттєво. Наступного дня «Українську правду» виселили з офісу й забрали комп’ютери. Редакція спершу переїхала в квартиру, яку знімала Олена Притула, а потім у приміщення дружнього радіо «Континент».

Якийсь час журналістам УП довелося працювати безкоштовно. «Бували часи, коли за день я могла з’їсти хіба грінки з кавою на сніданок, — згадує Притула. — Іноді було дуже тяжко. Не скажу, що недоїдали — були молоді та вдовольнялися тим, що є».

Майже одночасно з цими подіями Гонгадзе прийняв рішення працювати політтехнологом Володимира Ваховського, який балотувався на мера Вінниці. На щастя для «Української правди», кандидат Георгія переміг, і журналіст повернувся до Києва з грошима. Редакція купила нові комп’ютери й орендувала приміщення на вулиці

Льва Толстого. Це була трикімнатна квартира з невеликою кухнею. «Пам’ятаю, там постійно не вистачало світла, — розповідає співзасновниця УП. — Та ми купили штук п’ять комп’ютерів і не лише розрахувалися з боргами, але й відклали запас на місяць, щоби платити зарплату. А ще це та квартира, куди вперше прийшов Сергій Лещенко».

* * *

На початку 2000-х інтернет в Україні був погано розвинений, відповідно, й читачів «Українська правда» мала небагато. У всякому разі, не до порівняння з теперішніми показниками. Зате в редакції бачили, що їхні статті відгукуються в парламенті, адміністрації президента. Було й таке, що люди роздруковували матеріали сайту й читали їх у Верховній Раді, обговорювали, передавали ближнім.

Тоді Георгій помітив, що за ним стежать. «Я звертала увагу на те, що, коли ми виходимо з офісу, на протилежному боці дороги стоїть чоловік і фіксує нас, — розповідає Притула. — Дивиться інакше, аніж випадкові люди. І в блокнотику щось записує. Тепер кажуть, що за нами стежили найкращі фахівці «наружки». Чесно кажучи, дивуюся, бо я це все спиною чула. Бачила й машини, і людей, які за нами ходили».

Якийсь час журналістам УП довелося працювати безкоштовно.

Георгій почав привертати увагу до цього стеження. Написав відкритого листа Генпрокурору України Михайлові Потебеньку. Провів чат-конференції з Олександром Морозом, який був тоді впливовим політиком, із послом Сполучених Штатів Америки. Нічого не допомогло.

У четвер, 14 вересня, близький до Леоніда Кучми нардеп Олександр Волков провів прес-конференцію, на яку Георгія Гонгадзе не впустили. «Гія написав щось таке злісне про Волкова, знову розвинув історію про свободу слова, Кучму», — згадує Олена Притула. Через два дні Георгій зник.

Так про це розповідає співзасновниця «Української правди»:

«Гія увесь цей час не міг знайти додаткову роботу, а в нього було тяжке матеріальне становище, з’явилися діти. Треба було щось вирішувати, і Георгій почав відпрацьовувати: писав депутатам промови, статті. Словом, Гія отримав якийсь гонорар, і ми вирішили відсвяткувати. Пішли в наш улюблений індійський ресторан на вулиці Лабораторній. Як ми вже розуміємо зараз, увесь цей час за нами йшли люди, стежили. Гія провів мене додому, ми з’їли кавун (Чому це важливо? Бо потім за дрібними деталями ми пробували відтворити, як він рухався далі.). Поклав шкірки від кавуна в чорний мішок для сміття й пішов десь близько десятої. Був темний холодний вечір, накрапав дощ. Зазвичай я спостерігала із сьомого поверху, як він іде. Часом бачила, як виходить, а за ним слідують люди. Телефонувала й попереджувала: «Гія, за тобою двоє людей у малинових піджаках». Того вечора я його не побачила під будинком. Подумала, що, може, вийшла трохи запізно. Але Гія таки викинув кавун у смітник під балконом (пізніше ми це з’ясували). За ним пішли люди. Гія зупинив машину — першу, яка попалася. Ця перша машина, як ми тепер знаємо, була з товаришем Пукачем і компанією».

* * *

Керівництво «Українською правдою» Притула мусила повністю взяти на себе. Обов’язок рятував головну редакторку, бо ледь не цілодобова робота допомагала менше думати про трагедію.

До Помаранчевої революції більшість рекламодавців боялися відкрито працювати з «Українською правдою».

Після вбивства Георгія на «Українську правду» вийшло американське посольство й запропонувало грант — $24 тис. на рік. Більшу частину суми витратили на обладнання. За умовами договору, лише невеликий відсоток цих грошей міг піти на зарплату. Це дало змогу виданню прожити ще рік. Далі УП фінансувалася за підтримки фонду «Відродження» та окремих американських грантів. Реклами на сайті в той період було дуже мало, і так тривало до 2004 року. Олена Притула згадує, що до Помаранчевої революції більшість рекламодавців боялися відкрито працювати з «Українською правдою».

Події 2004 року стали для УП переломними. До революції «був час, коли люди боялися мені руку потиснути, бо я очолювала таке видання, — розповідає співзасновниця УП. — Ігнорували, не запрошували на різні заходи, хоча й були моїми добрими знайомими. Після 2004 року все обернулося навпаки». Читачів, рекламодавців стало значно більше. І якщо до Помаранчевої революції «Українська правда» фінансувалася виключно коштами грантів, то пізніше — завдяки рекламі. Невеликі винятки — це окремі спецпроекти.

Після 2004 року «Українська правда» розширюється. У рамках видання починають працювати тематичні проекти «Українська правда — життя», «Економічна правда», «Історична правда», «Європейська правда» та інші.

* * *

Важко перебільшити роль, яку відіграла «Українська правда» в Революції гідності. Сайт був найпопулярнішим і, мабуть, найбільш оперативним в українському інтернеті джерелом інформації про Майдан. «За революції в нас відвідуваність була, як у «New Yorke Times, — каже співзасновниця видання. — На Заході ми вже були б мільйонерами. В Україні такий показник дає змогу заробляти на себе й розвиватися. Це вже великий плюс».

Невдовзі після Майдану, у вересні 2014 року, провідні журналісти видання Сергій Лещенко і Мустафа Найєм повідомили, що йдуть на вибори до Верховної Ради від Блоку Петра Порошенка «Солідарність». «Українська Правда» терміново потребувала підсилення.

У жовтні Олена Притула пішла з посади головного редактора видання, залишивши за собою стратегічне керівництво. Її місце зайняла молода журналістка, засновниця ресурсу hubs.ua Севгіль Мусаєва-Боровик. Перед новою головною редакторкою відразу з’явилося багато викликів: необхідно було втримати планку «Української правди» й продовжувати лінію журналістських розслідувань без Лещенка та Найєма. Постало питання пошуку нових імен. «Сергій та Мустафа зробили бренд УП таким, яким він є зараз, — розповідає Севгіль Мусаєва-Боровик. — Тож нам довелося шукати нових розслідувачів. Цим пошуком займаємося постійно. З іншого боку, за останні півтора року «Українська правда» опублікувала серію резонансних матеріалів. Найпомітніший із них — розслідування про корупційні схеми довкола уранового концентрату, внаслідок якого Микола Мартиненко склав депутатський мандат. Щодо інших, то, можливо, не було достатньої реакції з боку суспільства, але ми продовжуємо працювати і розвиватися».

Мусаєва-Боровик переконана, що «Українська правда» повинна вийти з дискурсу руйнування системи і стати більш конструктивною. Зараз, на її думку, встановлюється баланс між критикою влади та матеріалами, які мотивують або можуть чогось навчити. Потрібні також тексти, які дадуть змогу нашим співвітчизникам із різних регіонів порозумітися. «Хотілося б спецпроектів про життя українців на різних територіях, — каже головна редакторка УП. — Це те, що допоможе нам краще зрозуміти Україну й навіть ті процеси, які призвели до сепаратистських настроїв. Політики, на жаль, зробили багато, щоб розколоти країну, але й журналісти недостатньо приділяли цьому уваги».

Нові напрямки не означають відхід «Української правди» від свого звичного курсу. Видання, за словами Мусаєвої-Боровик, і надалі залишатиметься головним антикорупційним майданчиком країни. «Мене вражає спротив старої системи молодим здоровим клітинам, — каже Севгіль. — Але головна мета молодих — створити токсичну зону для корупції, щоб вона вмерла. Це робимо й ми: створюємо токсичне середовище для поганих бактерій, які мають загинути».

Однак токсичними бути смертельно важко. Завершуючи історію «Української правди», треба згадати про ще один удар, який мусило витримати інтернет-видання. У середу, 20 липня 2016 року, о 7:45 на розі вулиць Богдана Хмельницького та Івана Франка в Києві вибухнуло авто, що належало Олені Притулі. За кермом був журналіст «Української правди» Павло Шеремет. Спрацювала вибухівка. Як повідомляла УП та інші українські медіа, правоохоронці розглядають кілька версій убивства, серед яких професійна діяльність Шеремета й замах на життя Притули. На час виходу книжки розслідування все ще триває.

* * *

Я дуже здивувався, коли зрозумів, що у штаті «Української правди» всього 36 журналістів та редакторів. А це й «УП — Життя», «Економічна правда», «Європейська правда», «ТаблоID» та інші проекти. Лише одна людина — кореспондент новин. Усі решта пишуть статті, розслідування й одночасно допомагають із матеріалами для новинної стрічки. Мусаєва-Боровик запевняє, що в УП найефективніша редакція, яку їй доводилось бачити. З іншого боку, це коштує журналістам величезних зусиль.

Шалений темп роботи має ще один бік медалі: у новинах трапляються помилки, неточності, одруки. На думку Олени Притули, уникнути цього неможливо. «Новини — це дуже важкий конвеєр, — пояснює співзасновниця видання. — Якщо ми впевнені в інформації на 100%, то дуже важливо вийти максимально швидко. Часто пишемо просто заголовок і лід, тоді люди вже знають, що інформація в роботі. Потім додаємо речення, потім ще речення. На цьому етапі й трапляються помилки. До того ж онлайн-новину найбільше читають саме в мить публікації, а потім її життя різко гасне. Тому я відстоюю позицію, що в інтернет-ЗМІ виправляти одруки, технічні помилки — марна справа. Та якщо помилка фактологічна, треба обов’язково виправити й написати, що саме змінено. На жаль, не існує зараз ідеальної для цього методики. Ми її шукаємо».

В інтернет-ЗМІ виправляти одруки, технічні помилки — марна справа. Та якщо помилка фактологічна, треба обов’язково виправити й написати, що саме змінено.

Щодо того, як організована робота найефективнішої редакції, Севгіль Мусаєва-Боровик запевняє, що в них немає начальника, заступника чи заступників заступника. Натомість є редакційне коло, у якому всі партнери. Рішення ухвалюють спільно з усіма редакторами напрямків.

«Ми дійсно редакційна родина, — пояснює Севгіль. — Немає чітких механізмів, але є чітка відповідальність».

Підтверджує цю тезу і власниця УП: «У нашому офісі свобода, ніхто не стежить, хто й коли приходить. Якщо людині треба піти, то вона каже про це не мені, а своїм колегам, котрим замість неї працювати. Наші журналісти й редактори самі регулюють час, коли починають і коли закінчують роботу, коли в них буде відпустка. Я не втручаюся, мені просто дають про це знати».

На запитання, у чому секрет успіху «Української правди», і колишня, й теперішня головна редакторка відповідають майже однаково. Кількома словами це можна пояснити так: «У людях, які мають пристрасть до журналістики».